Exit-Handler: Invalid base_obj_type specification [] ...
Exit-Handler: Unable to load class [] ...
Exit-Handler: Unable to load class [] ...
Search
Search results
Number of search hits: 13
- Миргородський полковник Григорій Лісницький та його рід (Pages)
-
рід
Миргородський полковник Григорій Лісницький (? – 1664), як і гетьман Іван Виговський, – одна із трагічних постатей нашої історії ХVII століття. Григорій Лісницький, за твердженням І. Крип’якевича, належав до тієї козацької старшини, яка походила з української шляхти, з недовірою ставилась до Росії, однак була неприхильною й до режиму польських магнатів, хоч і не зрікалася привілеїв, які
давало їй шляхетське походження. До такої шляхетської групи належали Іван і Данило Виговські, Григорій Лісницький, Григорій Гуляницький, Михайло Криса, Павло Тетеря, Самійло Богданович-3арудний [1].
Григорій Лісницький – український шляхтич із Київщини. Його родовий маєток – Товстоліс. Ім’я його батька – Сахно, адже в різних джерелах Григорій згадується як Сахненко, Сахнович, Софонович.
Невідомо, яким чином доля закинула Григорія на Миргородщину, але 1649 року він уже служив реєстровим козаком Миргородської полкової сотні (за деякими даними [2], 1646 року Г.Лісницький уже був миргородським полковником). В.Модзалевський називає періодом його полковництва 1653 – 1654 та 1657 – І658 роки [3]. Принаймні достеменно відомо, що миргородським полковником він став після Матвія Гладкого, який був страчений 1652 року).
Антиросійські погляди Лісницького чітко проявилися ще на Переяславській раді 1654 року, коли миргородський полковник разом із переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним очолив опозицію, яка виступала проти присяги цареві [4]. Вони вимагали взаємної присяги також від царських послів щодо захисту Запорізького війська і гарантій непорушення козацьких вільнот.
28 вересня 1655 року Миргородський полк на чолі з Г. Лісницьким у складі війська Б. Хмельницького погромив польські війська під Городком на Галичині. У червні 1657 року, ще за життя Богдана Хмельницького, Лісницького призначено на посаду наказного гетьмана. Військовий талант миргородського полковника й наказного гетьмана був поцінований Хмельницьким: він подарував йому містечко Шишаки Миргородського полку, дав привілей на Вільшану в Корсунському полку
(Вільшана тоді за кількістю населення дорівнювала Миргороду). Мав Лісницький також двір у Миргороді.
Діапазон його діяльності, як видно, був великим. Миргородський полковник як глибоко побожна людина зробив чимало добрих справ для монастирів. У Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі зберігалася книга «Евхологион або Молитвослов» київського видання 1646 року, котру
Григорій Лісницький з дружиною Оленою 1б53 року передали святій обителі [5]. А 1660 року він учинив благодійний акт, подарувавши на Лубенський Мгарський монастир ліс у Товстому Байраці, що під Шишаками. Відомо, що в 1662 році Г. Лісницький належав до Львівського Братства.
По смерті Богдана Хмельницького протягом деякого часу, в другій половині 1657 року та на початку 1658 року, Григорій Лісницький знову перебував на уряді наказного гетьмана. Політична орієнтація Лісницького проявлялася все впевненіше – як антимосковська і пропольська, що була найвигіднішою для України на той скрутний час. В ці роки у Лісницького виникла думка самому стати гетьманом
в Україні [6]. Але з обранням на гетьманство Івана Виговського він став одним із найпереконаніших гетьманових прихильників і послідовно продовжував підтримувати його в орієнтації на відхід від Росії, в боротьбі проти полтавського полковника Мартина Пушкаря – лідера промосковської партії серед козацької старшини.
У другій половині січня 1658 року Виговський, як пише Самійло Величко, «прибув із Гадячого до Миргорода і прогаяв там у тамтешнього полковника Григорія Лісницького кілька днів» [7], чекаючи повернення від Пушкаря свого посланця, гадяцького намісника Тимоша Прокоповича, який мав схилити Пушкаря до згоди з Виговським. Коли ж дізнався, що полтавський полковник полонив і закував його посланця, то, вражений і розгніваний, відправив із Миргорода до Полтави свій
Сербський компанійський полк на чолі з І.Сербином, щоби той захопив Пушкаря; пішли з ними й козаки під орудою І.Богуна. Сам же Виговський 25 січня поїхав з Миргорода до Чигирина.
Компанійці зазнали поразки: під Диканькою їх було розбито полковником Барабашем, якого послав Пушкар. Триста компанійців загинуло в тій січі, а котрі лишилися живими, повернулися із сумною звісткою до Миргорода. Це викликало і в Лісницького, і в миргородців тривогу, бо можна було сподіватися погоні за сербами й нападу на Миргород. Відтоді, за словами С.Величка, «запалав вогонь чварної козацької незгоди».
Пушкар мав досить значний уплив на частину козацтва й старшини Лівобічної України, і Лісницький відчував хисткість свого становища. Коли полтавський полковник зі своїм полком, а також збірним полком дейнеків і запорізьким полком Барабаша став підступати до Миргорода проти Лісницького, останній, остерігаючись, що його козаки перейдуть на бік Пушкаря, вийшов із міста з частиною відданих йому козаків і вирушив у напрямку до Лубен [8]. Прихильники Пушкаревої партії, що
залишилися в Миргороді, спрямували справу так, що миргородці на початку березня 1658 року обрали полковником Степана Довгаля, Пушкаревого однодумця.
Одразу потому, навесні 1658 року, Григорій Лісницький разом із Іваном Богуном був відряджений гетьманом Виговським як посол до Москви. Метою посольства було сформувати в російської верхівки негативну думку про Пушкаря і запорізького полковника Якова Барабаша, котрі повстали проти гетьмана Виговського. Щоб домогтися підтримки Росії в боротьбі проти заколотників, Лісницький від імені гетьмана змушений був піти на деякі поступки московському урядові і вдатися до тактичного ходу: він просив прислати в українські міста російських воєвод [9]. Мета посольства була досягнута: Пушкар не одержав підтримки з Москви і зазнав поразки (був убитий 7 червня 1658 року).
Того самого року Іван Виговський посилав Григорія Лісницького як досвідченого в дипломатичних справах політика ще й послом до Польщі. Лісницький був одним із найдійовіших ініціаторів Гадяцької угоди у вересні 1658 року, згідно з якою Україна позбувалася протекторату Росії й під назвою
«Велике Князівство Руське» ставала автономним суб’єктом федерації трьох держав – Польщі, Литви й України.
Після Гадяцької угоди російський цар Олексій Михайлович послав князя Ромодановського, щоб той упокорив прихильників Виговського. Ромодановський у листопаді 1658 року вирушив із Білгорода на Полтавщину, розповсюдивши універсали з закликом до повстання проти І. Виговського, разом з пушкаревими дейнеками «перейшов річку Псьол і вдарив на Миргород, який застав безборонним.
Тут він позабирав у місцевих жителів усі їхні маєтки» [10] і рушив до Лубен. Прихильник Виговського лубенський полковник Павло Швець пішов із Лубен, покинули рідне місто й жителі, взявши з собою домашнє добро. Військо князя Ромодановського дощенту спалило Лубни. Росія упокорювала Україну вогнем.
Освічений, мудрий і поміркований Григорій Лісницький за гетьмана Івана Виговського став генеральним суддею Війська Запорізького. Він був поряд із Виговським протягом усього часу його гетьманування, в час тріумфу і в хвилини скрути. Навіть коли Виговський зрікся гетьманства, саме генеральному судді Г. Лісницькому він доручив доставити гетьманські клейноди для передачі їх
новообраному гетьманові [11].
Незважаючи на ухвалу Переяславської ради 17 жовтня 1659 року про те, що найближчим однодумцям Виговського, в тому числі й Лісницькому, надалі «ніколи в раді військовій і секретній і в уряді ніякому не бути», новообраний гетьман Юрій Хмельницький просив Москву залишити Лісницького на посаді генерального судді [12]. Юрій Хмельницький, як і колись його батько, посилав Лісницького до польського короля, бо саме в особі досвідченого генерального судді бачив ту людину,
яка повною мірою усвідомлювала всю загрозу, що нависла над Україною: суперництво між Польщею й Москвою, яке знесилило й обидві держави, й саму Україну, прокладало шлях третьому суперникові – Оттоманській Порті.
Державницькі прагнення Івана Виговського та його сподвижника й однодумця Григорія Лісницького, попри їхню орієнтацію на Польщу, викликали в короля постійну підозру. Так, запідозривши їх у причетності до організації народного повстання проти польської шляхти, військовий суд Польщі засудив їх до страти. Григорій Лісницький був розстріляний поляками 1664 року.
Трагізм доль І. Виговського та Г. Лісницького полягає в тому, що їхня ідея української державності, як продукт високоосвічених аристократичних умів, на той час ще не знайшла повної підтримки в населення, котре не зрозуміло далекоглядних високих цілей своїх провідників. Переміг консерватизм і прагматизм мислення маси (як і згодом було не раз у нашій історії).
* * *
Рід Лісницьких по смерті Григорія не занепав. Миргородський полковник залишив по собі трьох синів – Данила, Дмитра та Івана. Дружина Григорія, Олена, ставши вдовою, по якомусь часі вийшла заміж удруге, як пише О.Лазаревський, «за якогось Степана Куницкого» [13]. Близько 1672 року вони вже перебували в шлюбі.
Степан (Стефан) Куницький – досить відома в історії особа. У кінці 60-х – на початку 70-х років цей галицький шляхтич служив у гетьмана Петра Дорошенка, стратегічною метою якого
Created on Aug 22, 2014
- З історії миргородської калюжі (Pages)
-
Людмила РОЗСОХА
З ІСТОРІЇ МИРГОРОДСЬКОЇ КАЛЮЖІ
Кожному миргородцеві пам’ятні іронічні гоголівські слова з опису нашого міста в «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»: «Чудный город Миргород! Каких в нем нет строений!.. Если будете подходить к площади, то, верно, на время остановитесь полюбоваться видом: на ней находится лужа, удивительная лужа!
Created on Apr 04, 2014
- Найдавніший Миргород (Pages)
-
Людмила Розсоха
НАЙДАВНІШИЙ МИРГОРОД
Кого з миргородців не хвилювало почуття священного трепету, почуття причетності до історії, дотику до старовини, коли вони бували біля Успінського собору, що нині на території курорту? А надто коли сходили з асфальту
Created on Mar 28, 2014
- Миргородська старовина (Pages)
-
Олександрівну Розсоху
Людмила Розсоха
МИРГОРОДСЬКА СТАРОВИНА
ЗМІСТ
РОЗДІЛ І. ДЗВІНИЧНІ ВОРОТА
Найдавніший Миргород
З історії миргородської калюжі
Що повідали миргородські прізвища
Миргород у щедрівках
Кам'яні баби на Миргородщині
РОЗДІЛ ІІ. ОКРУШИНИ З ІСТОРІЇ МИРГОРОДСЬКОГО КОЗАЦТВА
Миргородські полковники
Миргородський полковник Григорій Лісницький та його рід
Гаврило Білаш, маловідомий козацький полковник
Павло Животовський, напівзабутий миргородський полковник
З нашої трагічної історії (Полковник Михайло Кияшко)
Федір Заньківський - останній миргородський полковник
Миргородські судді XVII - XVIII століть
Миргородські козацькі писарі й канцеляристи
«Попереду сотник їде, він до пекла з нами піде»
Із когорти славетних земляків (Правник Василь Стефанович)
Козацькі роди Миргородщини
Миргород і Новомиргород
Як миргородець на Січі "порядкував"
РОЗДІЛ III. ЦЕРКОВНІ СТАРОЖИТНОСТІ
Миргородські церкви
Сорочинський Свято-Михайлівський монастир
Тут колись дзвонили дзвони (Сільські церкви)
Священицькі династії
Миргородський священик Микола Базилевський
Репресовані священики Миргородщини
РОЗДІЛ IV. ЛІКУВАЛИ ТІЛО Й ДУШУ, ВЧИЛИ РОЗУМУ Й ДОБРА
(З історії медицини й освіти на Миргородщині)
Миргородські лікарі XVIII століття
Лікар Трохимовський
Земські лікарі
Предки лікаря Зубковського
Лікар-краєзнавець О.Ксьонзенко
Миргородська лікарня
Причинки до історії освіти в Миргороді
Вчителі Миргородського земства
РОЗДІЛ V. СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ
Село, в якому ти живеш
Цей дивний, давній Ромодан
Від Москви до Заїру
Про ключ, дворець і підварок
Козацькі хутори Миргородщини
РОЗДІЛ VI. ПОСТАТІ Й ТІНІ
Боровики, Боровиченки, Боровиківські
Василь Ломиківський - знаний і загадковий
Літературне коло Родзянків і його довкілля
Провідники миргородського шляхетства
Корінь і крона роду Лагід
Шевченко на Миргородщині (Факти і гіпотези. Спроби краєзнавчої реконструкції)
Миргородські джерела Панаса Мирного
Естет із козацькою душею (Василь Горленко й Миргородщина)
Графи О'Рурки з Ярмаків
Послання із минулого (3 історії роду Малинок)
Брати Смагіни
Столітній дуб на Воскресінській
Про що нагадав старий надгробок (Дещиця з історії роду Марківських)
Доля Якова Доленка
Євреї на Миргородщині
Перші миргородські друкарні
Євна Фрог - миргородський винахідник
Громадська діячка Катерина Гулькевич
Осередок української духовності в Попівці
Михайло Токаревський - діяч доби українського національного відродження
Григорій Ксьонз, маляр миргородський
Невідомі й маловідомі художники нашого краю XVIII -XX століть у довоєнному зібранні Миргородського краєзнавчого музею
Перша працівниця Миргородського курорту
Виріс із "Плуга" (Петро Горбенко)
Як розорювали толоку в Керменщині (Штрих до історії колективізації на Миргородщині:
погляд через сім десятиліть)
Колекціонер слова (Архів Івана Гурина в Миргородському музеї
Created on Mar 27, 2014
- Фролови-Багреєви (Pages)
-
Людмила РОЗСОХА
ФРОЛОВИ - БАГРЕЄВИ
(До історії дворянських родів і поміщицьких садиб на Миргородщині)
Фролови-Багреєви – це один із найбагатших дворянських родів Миргородського повіту. Він відомий із кінця XVIII століття як власник села Савинців. В Росії цей рід був знаний ще з XVII століття. У їхньому фамільному архіві збереглася «жалувана грамота» ( див. додаток) про надання предкові роду Івану Безчасновичу Фролову-Багреєву дідичних земель у Рязькому повіті ( нині Рязанська область Російської Федерації) за його заслуги і вірність царям під час «бунту і безладдя» в Москві 1682 року. [1]
Власником села Савинців Миргородського повіту в кінці XVIII століття був Олексій Петрович Фролов-Багреєв, син генерала, бригадир (1794), згодом сам генерал-поручик, нагороджений Георгіївським
хрестом. Він був одночасно одним із найбагатших дідичів Чернігівської губернії, жив у селі Локнистому (Локні), що нині у Менському районі Чернігівської області. О.П.Фролов-Багреєв мав великі статки, у 1812 році його вклад у Гамбурзькому банку становив один мільйон триста тисяч карбованців. [2]
Олексій Петрович дружив із батьком письменника Олекси Стороженка – Петром Даниловичем Стороженком, поміщиком села Томашівки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. [3]
Село Савинці дісталося О.П. Фролову-Багреєву від дружини Агрипини Павлівни (1761 - ?), уродженої Кочубей, яка виросла в батьківській оселі, в відомому маєтку Кочубеїв – Диканьці, в 1781 році
одружилася в Полтаві зі своїм нареченим. Багаті батьки дали за нею село Савинці, де в 1796 році їй
належали 563 душі чоловічої статі. [4] Жила вона в Савинцях і в 1813 році. [5]
Агрипина Павлівна була рідною сестрою Віктора Павловича Кочубея (1768-1834), відомого
державного діяча, графа, віце-канцлера, міністра внутрішніх справ, голови Державної ради. Їхня мати – Уляна Андріївна Кочубеєва, з дому Безбородько, жила в Диканьці, що верст за 70 від Савинців. Вона була старшою сестрою Олександра Андрійовича Безбородька (1747-1799), теж знаменитого державного діяча, дипломата, секретаря Катерини ІІ, який фактично керував Колегією іноземних справ. Вихідці з щонайвищої української козацької старшини, Безбородьки й Кочубеї пишалися своїм походженням, і це почуття передавалося їхнім нащадкам, навіть зросійщеним.
Із дітей Олексія Петровича Фролова-Багреєва відомі сини Олександр і Віктор. Старший, Олександр
(1783 – 1845), жив у Петербурзі й лише зрідка гостював у брата в Савинцях. Високопоставлений чиновник, управитель Державного позикового банку в 1826 – 1833 роках, із квітня 1834 року – сенатор, таємний радник, він був у столиці на видноті. 1822 року він одружився з Єлизаветою Михайлівною Сперанською (1799 – 1857), донькою Михайла Михайловича Сперанського (1772 – 1839), російського державного діяча, статс-секретаря Олександра І. Сперанський – відомий реформатор державної системи, за пропозицією якого, зокрема, було створено Царськосільський ліцей. Єлизавета Михайлівна мала в батьківському домі в Петербурзі (нині Невський проспект, будинок № 44) літературний салон, який часто відвідували О. Пушкін, М. Карамзін, К. Брюлов, А. Міцкевич. [6]
Єлизавета Михайлівна Фролова-Багреєва – одна з найвидатніших жінок свого часу – займалася
літературною творчістю, писала вірші й прозові твори французькою та німецькою мовами, в тому числі й на українську тематику. Зокрема, в Європі були видані її драма «Ein Kosaken-Czar» (Прага, 1855) і роман «La vie de chateau en Ukraine» (1857). Вона любила бувати в Савинцях у родичів. Олександр Олексійович і Єлизавета Михайлівна теж мали маєток на Полтавщині – в селі Бурімці Золотоніського повіту, який раніше був у власності князя О.А.Безбородька. В своєму маєтку діяльна пані влаштувала дитячі притулки.
Молодший брат Олександра Олексійовича Фролова-Багреєва – Віктор Олексійович (народився
близько 1791 року) – успадкував материн маєток у Савинцях. Він розпочав військову кар’єру 16-літнім юнаком, вступивши 1807 року юнкером до лейб-гвардії Єгерського полку. З 1810 по 1819 рік пройшов шлях від прапорщика до полковника. У 1823 році служив чиновником особливих доручень при Новоросійському генерал-губернаторі. В 1828 році вже мав звання генерал-майора.
За час служби В.О. Фролов-Багреєв відзначився у багатьох боях і походах. У серпні 1812 року в
чині прапорщика він брав участь у військових діях проти французів при Смоленську, за що одержав свій перший орден Св. Анни 2-го ступеню. [7]
У генеральній битві при Бородіні був поранений у щоку з пошкодженням щелепи, зазнав контузії. За участь у цьому бою його нагороджено Золотою шпагою з надписом «За хоробрість». У 1813 році в званні поручика Віктор Фролов-Багреєв брав участь у походах на Варшаву і Прусію, був у боях під містами Пірною, Лейпцигом, у взятті Парижа 1814 року. Зазнав багатьох поранень. [8]
Нагороджений орденами св. Володимира 3-го ступеню (1826), орденом Георгія 4-го класу
(1833) та іншими численними нагородами. [9]
У 1833 році генерал-майора Фролова-Багреєва визнано нездатним за хворобою до продовження
служби. До речі, посвідчив стан його здоров’я знаменитий лікар, лейб-медик, дійсний статський радник Арендт. [10]
Це той самий петербурзький лікар Микола Федорович Арендт (1785 – 1859), який лікував Миколу Гоголя (письменник згадував його в листах до матері й до свого друга О.С.Данилевського) [11];
сестра лейб-медика Н.Ф.Старицька у своєму маєтку в селі Богданівці під Полтавою мала пансіон, у якому навчалася Марія Василівна Гоголь, сестра письменника. М.Ф.Арендт лікував також О.С.Пушкіна після дуелі з Дантесом. 18 грудня 1833 року Віктор Олексійович Фролов-Багреєв був звільнений від військової служби «за ранами..., з мундиром і пенсіоном повного окладу».
Його дружина – княжна Олександра Петрівна Прозоровська – була донькою генерал-майора князя
Петра Олександровича Прозоровського й Софії Іванівни, з дому Скоропадської. Остання доводилась
племінницею Уляні Андріївні Кочубей, отже, як бачимо, Фролови-Багреєви мали з Кочубеями подвійний родинний зв’язок – у двох поколіннях. У архіві Фролових-Багреєвих зберігся лист Уляни Кочубеєвої до Софії Іванівни Скоропадської, [12] написаний, очевидно, в кінці XVIII – на початку XIX століття.
Фролови-Багреєви розпоряджалися значними маєтностями не лише в Миргородському повіті, а й у
Чернігівській губернії, де ще в 1812 році мав володіння Олексій Петрович Фролов-Багреєв. За
Олександрою Петрівною Прозоровською числилося 350 душ у Сосницькому повіті Чернігівської губернії.
Фролови-Багреєви також мали будинки в Полтаві, Чернігові , місті Вознесенську Херсонської губернії та в Петербурзі. У 1838 році В.О.Фролов-Багреєв мав намір купити у Кременчуці будинок графині Розумовської, який, за попередньою оцінкою, міг би давати щорічний прибуток близько 5 тисяч карбованців. [13]
Скуповував він також потрібні йому будинки й землі місцевих жителів. У 1839 році він придбав у штабс-капітана артилерії Івана Тулинського хату з ґрунтом і «плецом» у Савинцях. А свій будинок у Полтаві він продав 1852 року генералові Олександрові Забаринському. [14]
1838 року В.О.Фролов-Багреєв подав прохання про внесення його сім’ї до книги дворянських родів
Полтавської губернії. Це прохання було задоволене. Віктор Олексійович і Олександра Петрівна мали трьох дітей – доньку Софію та синів Олексія й Петра. Хлопці в 1834 році перебували пажами при
імператорському дворі.
Поручик Петро Вікторович Фролов-Багреєв успадкував Савинський маєток. Поміщик жив як на
Чернігівщині, так і на Полтавщині. У 1855 році він більшу частину часу проводив у селі Локнистому і в
Софіївській економії, в 1859 році – у Чернігові, а згодом – переважно в Савинцях. 1871 року коштом Петра Вікторовича в Савинцях було споруджено муровану Вознесінську церкву. [15]
Він займався громадською діяльністю, в 1874-1884 роках був почесним мировим суддею Миргородського повіту. [16]
Разом із дружиною Софією Вікторівною, вихованкою Полтавського інституту шляхетних дівчат, був опікуном Савинського початкового народного училища. В 1900 році вони влаштували в Савинцях приймальний лікарняний покій. [17]
Їхньою спадкоємицею стала донька Олександра Петрівна, яка господарювала в Савинцях до 1917 року, маючи в своєму розпорядженні велику економію, 1302 десятини землі. [18]
Брат Петра Вікторовича – Олексій Фролов-Багреєв, штабс-капітан Імператорської лейб-гвардії, на
початку 50-их років XIX століття служив у Міністерстві іноземних справ Росії, бував у тривалих
закордонних відрядженнях. Він помер неодруженим 21 травня 1853 року в Італії, в місті Палермо.
Збереглися документи про передачу його небагатого рухомого майна братові – поручику Петру Фролову-Багреєву. [19]
* * *
Помістя Фролових-Багреєвих на Полтавщині й Чернігівщині були досить багатими. За тогочасними
мірками, їх відносили до середньопомісних маєтків. На жаль, не збереглося жодного опису Савинського будинку Фролових-Багреєвих. Проте ми можемо скласти приблизне уявлення про нього за описами, що дійшли до нашого часу, їхніх будинків у селі Локнистому (Локні) Чернігівської губернії та в Полтаві.
Панський будинок у Локнистому, який перейшов Фроловим-Багреєвим від Прозоровських, мав,
крім спалень, ще передпокій, дві вітальні, чайну світлицю, кабінет, їдальню, диванну, більярдну, іконну та інші кімнати. Всі вони були багато умебльовані. Одних лише крісел у будинку налічувалося понад п’ятдесят, 7 диванів і канап, 23 столи і столики, 8 дорогих дзеркал. Покої були прикрашені годинниками, шандалами, свічниками, вазами. У спальнях укривалися дорогими ведмежими й лисячими ковдрами. У шафах зберігалися київські та «аглицькі» сервізи, кришталь, фарфор, срібло, численні кавники, лідники, таці, тарелі, карафи, соусники, морозивниці. Дідичі Фролови-Багреєви мали 11 одиниць виїзних засобів – карет, кибиток, дрожок, фургонів тощо. [20]
У Софіївській економії Фролових-Багреєвих, крім поміщицького, стояв ще й будинок управителя
(у 40-их роках XIX століття ним був Д.Ф.Кох), возівня, сарай, дві ткальні, дві кухні, пташарня, столярня,
магазин для зберігання збіжжя, дві скотарні, хата для скотарів, тік з двома стодолами, «одриня» (спальня для робітників економії), комора, підвал, дві льодовні, конюшня, млин воловий і два водяних, винокурня, солодовня, кузня, три трактири. [21]
Крім того, багата родина утримувала в Петербурзі дім із сімома слугами. Двоповерховий будинок Фролових-Багреєвих у Полтаві був трохи скромніший, ніж у Локнистому. Він мав сіни, передпокій, кабінет, наріжну кімнату, залу, вітальню, їдальню, дівочу, дитячу, буфет і другий поверх. Усього в будинку налічувалось понад десять кімнат. На горішньому поверсі полтавського будинку
розміщалась велика колекція картин.
Савинська економія Фролових-Багреєвих являла собою багатогалузеве господарство, де
вироблялася продукція для власних потреб і на продаж. Великий прибуток давала винокурня. За звітом управителя, у 1846 році в Савинській економії налічувалося грошей 11951 карбованець готівкою. За п’ять місяців того самого року в господарстві було вироблено 215 бочок (8623 відра) «гарячого вина», 40 відер наливок різних видів, 34 відра спирту, 29 – квасу, 61 – оцту, 32 – олії (лляної, конопляної, рижієвої, соняшникової, макової, тютюнової). У травні 1846 року зберігалося жита 969 кіп, пшениці – 843 копи, гречки – 480 кіп. В економії був запас цегли – 386000 штук, 2455 пудів соли. [22]
Економія щороку відправляла чумацькі валки до Криму по сіль. Поряд із поміщицькими,
споряджували свої вози також працівники Савинської економії, наприклад, Д.Богомоленко та інші жителі Савинців. По поверненні з Криму вони віддавали до панського господарства по два пуди соли. [23]
У Савинській економії у першій половині XIX століття діяла полотняна фабрика. Тут постійно
вироблялися лляні й конопляні вироби: нитки, вал, полотно, рядовина, а згодом – плахти і навіть фланель.
У 1819 році виготовлялося всього 48 аршинів лляного і 426 аршинів конопляного полотна. В наступні роки виробництво зросло в кілька разів. В окремі роки, наприклад, у 1835 році, виготовлення продукції збільшувалося до 1200 аршинів лляного й 11760 аршинів конопляного полотна. Всього за період із 1819 по 1842 рік в Савинській економії було вироблено: 6026 аршинів лляного полотна, 148639 аршинів конопляного полотна, 12138 аршинів рядовини і продано цієї продукції на суму 19652 карбованці. [24]
На суконній фабриці виготовляли сукно, повсть, пряжу. В 1846 році фабрика за 5 місяців дала 2160
аршинів сукна, 6 пудів вовняної пряжі та іншу продукцію. У чинбарнях виробляли шкури, смушки із власної сировини. Заготовляли роги. У 1846 році в господарстві налічувалась така кількість тварин: коней – 135 голів, великої рогатої худоби – 240, овець – 4143, кіз – 23, свиней – 220, птиці – 620, декоративних птахів (канарок, єгипетських горлиць) – 117 штук. [25]
У 1860 році в Савинцях був кінний завод на 10 маток. [26]
На спеціалізованих заводах у Савинській економії виробляли селітру й цеглу, на річці Пслі працювало кілька водяних млинів. Роботи в економії виконували селяни-кріпаки; господарство мало своїх фахівців – будівельників, каменярів, столярів, пічників, численних спеціалістів за галузями виробництва. За потребою до роботи в економії залучали також вільнонайманих робітників. Усі працівники були поділені на артілі.
Савинська економія надавала різноманітні послуги сусіднім поміщикам, пропонуючи їм своїх
майстрів. Так у 1845 році оббивальник С.М’який працював протягом 20 днів у дідича Трохимовського, за що економія одержала 20 карбованців асигнаціями. [27]
Висококваліфікованих слюсарів відряджали навіть до Петербурга. Савинська й Софіївська економії постійно обмінювалися усім необхідним для виробництва.
У 60-их роках в Савинцях працювала чимала пасіка на 70 вуликів. Було вироблено 130 пудів
тютюну, цигарки. У 40-60-их роках Савинська економія мала відділок ще й у хуторі Колодяжному. В
лютому 1861 року там налічувалось 12 волів, 1 корова, 1 бичок, 106 баранів, 1519 овець-маток; індиків було 89, гусей – 81, курей – 22, качок – 7, павичів – 4, пав –3. На хутірській філії заготовляли пір’я, пух, виробляли пера для писання. [28]
Більша частина виробленого в Савинській економії відправлялося на продаж у близькі й далекі краї,
в тому числі й на відомий Роменський ярмарок. Закуповували ж на ярмарках інструмент для фабрик і
майстерень, залізо, металеві вироби, папір для писання, ліки для аптеки та інші товари, що їх не виробляли у поміщицькому господарстві. [29]
Крім панських «магазейнів», при Савинській економії діяв також селянський запасний магазин, де
зберігалося збіжжя – жито, пшениця, ячмінь. За розпорядженням управителя селянам із економії видавали сукно, мануфактуру, з аптеки – ліки.
Працівники економії часто зазнавали визиску від управителів. Так у звіті поміщикові було сказано:
«В наймиты и наймички для пользы Экономии разрешались управителем большею частию сироты,
которых, естли не нанять, то должна взять Экономия на свое содержание». [30]
В Савинській економії служили місцеві жителі. Так у 30-40-х роках управляв господарством
Дмитро Богомоленко, конторником був Іван Малонога, землеміром – Я.Овчарьов.
У 1834 році землемір Савинської економії С.Білоусов у 1834 році склав реєстр земель власників,
які перебували в сусідстві з савинськими угіддями Фролових-Багреєвих. Цей опис було зроблено,
очевидно, з метою обміну землі з ділянками дрібних господарів. Сусідами савинських поміщиків були дворяни Федір Куницький, священик Данило Романівський, козаки Кончії, Дмитрусі, Мариненки, Надтоки, Проскурненки, Любарці та селяни Пазинич, Калениченко, Богомоленко, Черевик, Киян, Малонога. [31]
Поряд із сінокісними луками і лісом Фролових-Багреєвих в урочищі Овечій, біля озера Требовища
лежали сінокоси селян Ситника, Пастуха, Злепка, Павленка. Селяни згоджувалися продавати свої угіддя поміщику. Наприклад, 1837 року селянин В. Злепко продав економії ниву «оранки на 4 опруга» в урочищі біля Малого озера.
У родинному архіві Фролових-Багреєвих збереглися документи, що стосуються маєткових справ
сусідів-поміщиків. Зокрема, цікавою є купча («письменный вид») про продаж маєтку
Милорадовичівського, який розміщався між селами Савинцями і Зуївцями. Власник маєтку поручик
Левенець у 1818 році продав його священикові сусіднього села Олефирівки Саві Кириловичу
Яновському, [32] який доводився двоюрідним дядьком Миколі Гоголю й був хрещеником Панаса
Дем’яновича Гоголя-Яновського.
* * *
У маєтках Фролових-Багреєвих були зібрані значні колекції картин на історичну тематику,
портрети предків їхнього роду, державних діячів і полководців, родичів, друзів. У другій половині 20-их років XIX століття, живучи в Полтаві, бригадир Олексій Петрович Фролов-Багреєв замовив художникові І. Нейгасу (деякі мистецтвознавці називають його Ф.Нейгафом [33]) олійні портрети членів своєї родини. Тоді цим художником були написані портрети бригадира Олексія Петровича Фролова-Багреєва (1826), його дружини Агрипини Павлівни (1827), їхнього сина полковника Віктора Олексійовича (1826) та його дружини Олександри Петрівни (1827). [34]
Серед документів Фролових-Багреєвих є «Опись вещам, находящимся в Полтавском Господском
доме 1848 года мая 25 дня». Навіть цей некваліфікований ( у мистецтвознавчому плані) опис дає певне уявлення про характер полтавської колекції Фролових-Багреєвих. Наводимо уривок із нього (мовою оригіналу):
Картин больших масленых на холсте в рамах _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 2
В позолоченых рамах, из коих на семи разбитые стекла _ _ _ _ _ _ _ _ 11
Изображение победы: над прускою армиею _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _1
Под Полтавою _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 1
Исторических, из коих у четырех стекла разбитые _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 25
Парижских мод, из коих у семи стекла разбитые _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 198
Военных, из коих у трех стекла разбитые _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _42
Портретов:
в позолоченых рамах маленьких В.А. и А. Петровны Фроловых-Багреевых _ _ 3
Гравированных: в позолоченой раме В.П.Кочубея за стеклом _ _ _ _ _ _ _ _ _1
В непозолоченых рамах Государя и Государыни за стеклом _ _ _ _ _ _ _ _ _ _2
Без рам за стеклом Государей: Николая 3, Александра 2, Павла 1, Елисаветы 1, Александры Федоровны с 3-мя дочерьми 1. _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 8
Н.П.Прозоровского 1, Безбородко 1, Бистрома 1, Загрядская 1, А.А.Багреев 1, В.А.Багреев с сыновьями и дочерью 1, Воронцова с разбитым стеклом 1, Ермолов 1, Котузов Смоленский 1, Наполеон 1, В.В. Капнист 1. _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 11
Генералов Российских, из коих у трех стекла битые 9, Гетманов 6, Турецких из коих у пяти стекла битые 15 _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _30
Капари 1, Колокотрони 1, Маврокордато 1. _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 3
…………………………………………………………………………………………
Герб Фроловых-Багреевых и Прозоровских за стеклом _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _1
[35]
Згодом, коли Віктор Олексійович 1852 року продав будинок у Полтаві, колекція картин була
перевезена до Савинців, де вона зберігалась до 1917 року. Після жовтневого перевороту із зруйнованого й пограбованого поміщицького маєтку частину цієї колекції вдалося врятувати засновникові Миргородського краєзнавчого музею – мистецтвознавцеві, етнографу й художникові Опанасу Сластьону, який устиг вивезти мистецькі цінності з Савинців до Миргорода. У 1948 році деякі з них були передані до Полтавського художнього музею, де зберігаються й нині.
Старі довоєнні інвентарні книги Миргородського краєзнавчого музею засвідчують, що в 30-их
роках ХХ століття у його фондах зберігалися, крім названих вище, також інші малярські та графічні
роботи з зібрання Фролових-Багреєвих: кілька портретів Олександри Петрівни Фролової-Багреєвої,
портрет князя Прозоровського (можливо, Миколи Петровича, брата Олександри Петрівни), портрети
графині Безбородькової, графа В.В.Орлова-Денисова роботи Джорджа Доу. Був у музеї також олійний на полотні портрет Петра І роботи майстра рубежу XVII – XVIII століть з текстом на звороті: «Сей списан с самого государя, в бытность его в Польше в гор. Люблине во время там нахождения в собрании тридцати». [36]
У колекції картин Фролових-Багреєвих , привезеній до Миргородського музею з Савинців,
було шість робіт художника Степана Хорошевського, датованих 1833-1834 роками. Це олійний на
полотні «Портрет військового» і п’ять акварельних портретів: А.М. Прозоровської, А.П. Фролової-Багреєвої, три портрети дітей Віктора Олексійовича - хлопчиків Петра й Олексія (часу їхнього
перебування пажами при імператорському дворі) та дівчинки Софії. [37]
Для мистецтвознавців, напевно, будуть цікавими деякі міркування стосовно автора цих робіт.
Щодо автентичності його прізвища можна поставити багато запитань. Степан Хорошевський чи
Г. Хорошевич (такий підпис стояв на одній із робіт)? Хорошевський чи Горошевський (прізвище автора було записане в латинській транскрипції)? Місцевий він (поблизу Савинців зафіксоване прізвище Хорошенко) чи з далеких країв (на одній із робіт, якщо вірити описам старої інвентарної книги Миргородського краєзнавчого музею, була помітка: «S. Z. Salzburg»)? Маємо ще відомості про художника Хорошевського, котрий працював у Петербурзі в 30-их роках ХІХ століття і відомий як автор портрета А.М. Бекетової, вихованки Смольного інституту. Можливо, в майбутньому зможемо встановити ім’я справжнього автора портретів Фролових-Багреєвих.
Можна стверджувати, що зібрані О.Г. Сластьоном картини – лише частина великого
мистецького зібрання дворянської родини. Серед привезеного з Савинців ще був малюнок «Корова» (папір, туш, перо) – робота місцевого художника Петра Бережного, датована 1776 роком; в тій самій техніці й, можливо, того самого художника – погрудне зображення старого з бородою; два поясні портрети хлопчиків (картон, олія).
1917 року Опанас Сластьон привіз до Миргородського музею не тільки картини, а й інші
цінні експонати. За даними старих інвентарних книг, із Савинського маєтку надійшла, зокрема, досить
велика колекція зброї XVII століття – гармати, ядра, протазан, бердиш, пищалі, а також меблі – стіл у стилі «буль» і невеликий круглий столик з ніжкою в вигляді сатира, які нині експонуються в музеї;
хлібниця – робота відомого майстра-гончаря П.Г. Калашника, подарована 1895 року родині Фролових-Багреєвих як опікунам Савинського народного училища.
Цікавим є й чималий комплекс документальних матеріалів із садиби Фролових-Багреєвих.
Весь корпус родинних документів (87 одиниць) можна умовно розділити на чотири групи:
1. Документи про членів родини Фролових-Багреєвих;
2. Документи, пов’язані з діяльністю Савинської економії;
3. Документи, що стосуються чернігівських маєтностей (Софіївська економія і село Локнисте);
4. Документи, пов’язані з судовою справою за позовом Фролових-Багреєвих до їхнього управителя Д.Ф.Коха.
Ці матеріали становлять інтерес для дослідників історії Чернігівщини, проте вони досі не були введені до наукового обігу.
* * *
Фролови-Багреєви входили до того елітного
Created on Mar 24, 2014
- Герб Миргорода. Відродження історичних традицій (Pages)
-
колишньої автономії України та самобутності українських міст. Але, не дивлячись на такі кроки, російський цар Павло I все ж увійшов до історії як імператор, при якому державна система створення та видачі гербів міст отримала подальший розвиток.
1800 р. Герольдмейстерська
Created on Mar 19, 2014
- Фондові зібрання Миргородського краєзнавчого музею (Pages)
-
фондів Миргородського краєзнавчого музею)
ФОНДОВІ ЗІБРАННЯ МИРГОРОДСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ
Поглиблений інтерес до історії, турбота про збереження історичної і культурної спадщини – одна з характерних прикмет нашого часу. Особлива роль у цьому питанні належить музеям. Саме поняття музею пов’язується у нашій свідомості із своєрідною скарбницею, що зберігає для нас та наших нащадків краплини повсякденного життя, не дає перерватися нитці, що поєднує минуле, сучасне та майбутнє і яка зветься історією.
Здавна роботу музеїв пов’язували з пам’ятками минулих часів, з чимось далеким від завдань і проблем сьогодення. Нині таке уявлення застаріло. Музейні заклади розширили рамки своїх експозицій і в них невід’ємною темою увійшла сучасність. Музей живе єдиним з усією країною життям, постійно поповнює свої фонди, які стали своєрідною джерелознавчою базою для вивчення тієї чи іншої епохи.
Серед музеїв різних напрямків особливе місце займають музеї краєзнавчі. Саме тут, у невеликому просторовому об’ємі, зібрані надзвичайно масштабні за своїм значенням матеріали, що дають найдетальніше уявлення про різні аспекти життя рідного краю починаючи від географічного розташування та геологічної будови і закінчуючи останніми подіями сьогодення.
Такого принципу дотримується у своїй роботі й Миргородський краєзнавчий музей: знайти, зібрати і показати в експозиції матеріали, що стосуються історії та сучасного розвитку Миргородщини, зафіксувати всі події, всі зміни, які відбуваються в житті краю.
Та й сам музей має свою давню і нелегку історію. Утворений 1 травня 1920 року з ініціативи видатного українського художника, етнографа і педагога, громадського діяча і патріота свого краю О.Г.Сластьона, він відчув на собі й тепло справжніх шанувальників історії, й холодний розрахунок тих, хто намагався поживитися його скарбами.
Перші колекції надійшли до музею із навколишніх поміщицьких маєтків, розграбованих під час революції, від мешканців міста та навколишніх сіл, у яких осіли пограбовані речі. З метою збереження художніх цінностей було утворено ініціативну групу, яка об’їжджаючи села й хутори, збирала їх для музею. Очолив цю групу О.Г. Сластьон.
Надходили й добровільні внески від колекціонерів та художників. Найчисленнішою стала колекція предметів старовини та живописних робіт, подарована місту О.Г.Сластьоном. На жаль, до нашого часу з тих цінних зібрань дійшла лише незначна частина. Велика Вітчизняна війна, а потім і не зовсім чисті руки деяких керівників музею позбавили нас можливості милуватися чудовими виробами давніх майстрів.
І все ж за останні десятиліття вдалося надолужити втрачене. Завдяки самовідданим зусиллям музейних працівників, допомозі шанувальників старовини, не байдужих до рідної історії, творчому натхненню миргородських митців фонди Миргородського краєзнавчого музею збагатилися новими експонатами і навіть цілими колекціями.
На початок 2000р. музей налічує понад 15 тисяч експонатів. Всі вони поділяються на декілька категорій: речові, писемні, нумізматичні, художні, природничо-історичні, науково-технічні, меморіальні. До кожної категорії належать різноманітні види оригінальних пам’яток.
Найбільшою є група речових експонатів – понад 1000. Серед них – предмети побуту, одяг, знаряддя праці, зброя тощо. Речові пам’ятки дуже важливі: вони надають експозиції наукової достовірності, наочності, добре запам’ятовуються.
Головним завданням Миргородського краєзнавчого музею, як і інших музеїв краєзнавчого спрямування, є детальний показ історії краю починаючи з найдавніших часів і закінчуючи сьогоденням. Тому однією з перших почала формуватися археологічна колекція.
Але збір археологічних матеріалів ускладнився тим, що стаціонарних розкопок на Миргородщині не проводилось. Лише на початку 50-х років працівниками Київського інституту археології були проведені пробні розкопки в районі Миргорода, В. Сорочинець, Зеленого Кута, окремі матеріали з яких потім було передано до музею.
З частини знахідок, що не потрапили до музейної збірки, викладач Миргородського керамічного технікуму Л.П. Статкевич виготовив муляжі, які були виставлені в експозиції. Це знаряддя праці кам’яної доби – нуклеуси, скребки, проколки. Решта ж археологічних матеріалів була знайдена під час земляних робіт мешканцями Миргорода та навколишніх сіл, а також під час пошукових робіт, що проводилися працівниками Миргородської експедиції глибокого буріння по всій території району. Саме від них археологічні знахідки й потрапили до фондів музею. Зараз археологічне зібрання налічує 163 предмети. Серед них колекції обробленого каменю, кам’яні й кістяні молотки та сокири, кам’яні зернотерки. Ряд експонатів розповідають про побут скіфів, що жили колись на території краю. Це – кам’яні баби, наконечники стріл, ножі, намисто, дзеркало, рештки посуду. Знайдені на Миргородщині й предмети грецького походження: амфори, глиняний світильник, фібули.
У колекції представлені гончарні вироби – і прості глиняні горщики епохи бронзи, виготовлені ще на гончарному крузі, і витончений посуд Черняхівської культури.
Знайдені й речі періоду Київської Русі. Серед них – наконечники списів, стріл, стремена, жіноче намисто, браслети, пряжки, перстні. І хоч до цього часу не знайдено писемних пам’яток, які б точно датували утворення Миргорода, та археологічні знахідки є своєрідним матеріальним джерелом, що свідчить про давність походження нашого міста і про ту роль, яку відігравали в історії України його мешканці.
Про найдавніші сторінки історії Миргорода розповідають експонати доби козацтва і утворення Миргородського козацького полку. Серед них – «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського із згадкою про утворення полку, «Реєстр війська Запорізького» із переліком сотень всіх козацьких полків, у тому числі й Миргородського, металевий ключ від міської брами, старовинна козацька зброя, речі, що належали Миргородському полковнику Д. Апостолу, козацькі люльки, монети того періоду.
Велика група експонатів увійшла до етнографічної колекції. Саме знаряддя праці, предмети побуту, одяг, прикраси найбільш наочно розповідають про повсякденне життя наших предків, про особливості побуту різних верств населення.
Миргородщина край хліборобський. З дідів-прадідів обробляють тут землю і ростять хліб. Тому і в музейному зібранні важливе місце займають знаряддя обробітку землі – плуг, борона, дряпак, наральники, мотики, знаряддя, якими збирали вирощений хліб – коси, серпи, грабки, а також знаряддя обробки зерна – ціп, коряк (міра для зерна), дерев’яні лопати для розвіювання хліба, металеві оковки для таких лопат, жорна для перемелювання зерна на борошно та інше.
Особливістю, притаманною господарству миргородців XVIII-XIX ст. є його натуральність. Більшість того, що було необхідне для життя, виготовлялося власними силами. Особливо це стосується прядильного та ткацького виробництв. У фондах музею зібрані предмети, які у найменших деталях розповідають про процес виробництва домашніх тканин. Є тут декілька терниць для первісного обробітку льону та конопель; днище, гребені, гребінки, щітки для чесання мичок із прядива; веретена та прядки для прядіння ниток; витушка і мотовило щоб змотувати готові нитки та розподіляти їх на пасма для подальшого ткання на верстаті.
Є й сам ткацький верстат, начиння до нього – ткацькі човники, цівки, катушки, конопляний та вовняний вали. Про вправність миргородських майстринь свідчать зразки готової продукції: рядна, ліжники, застилки, сувої готового полотна та сукна, ткані предмети одягу – плахти, пояси.
Ремісничі промисли представлені у музеї знаряддями праці та зразками готової продукції. Визначним ремісничим центром Миргородщини у ХІХ ст. було село Хомутець. Особливого розвитку тут набули гребінницький та гончарний промисли.
Потомственний хомутецький гребінник П.І. Захарченко передав до музею прес і верстат для виготовлення гребінців та власноручно виготовлені гребінці.
Особливого розвитку набуло у Хомутці гончарне виробництво. Тут існував навіть гончарний цех із своїми традиціями і неписаними законами цехового братства. Багаті поклади гончарних глин створили умови для розвитку цього промислу і в інших селах та й у самому Миргороді. Тому зразки гончарської продукції донедавна можна було зустріти в кожній оселі. Багаті на них і фонди Миргородського краєзнавчого музею: глечики і горщики, маленькі горнята й велетенські золільники, пузаті тикви й витончені дзбанки, глиняні свічники й пічні кахлі розповідають про високу майстерність миргородських гончарів.
Що ж до глиняних мисок, то тут миргородці віддавали перевагу майстрам з Опішні. У музейному зібранні переважають саме вони. Струнка конічна форма, дзвінкі життєрадісні орнаменти вабили своєю красою око миргородських господинь. Ці миски купували для повсякденного вжитку, а особливо гарні виставляли у миснику «квітками на хату» і використовували лише як декоративну прикрасу помешкання.
Із глиною був пов’язаний і цеглярський промисел. Мешканець Миргорода І. Голуб, батько й дід якого займалися цією справою, передав до музею форму для виготовлення цегли та зразки готової продукції.
На Миргородщині існував і цілий ряд інших ремісничих виробництв. У музеї представлені знаряддя праці бондарського промислу – виямчатий струг, долото та бондарський молоток. Про ковальський промисел розповідають металеві вироби побутового призначення – сокири, серпи, ножі, ножиці, наральники, зубці до борон тощо. Є й зразки іншої ремісничої продукції – кінська збруя, побутові вироби з дерева, предмети шитого одягу та взуття і багато інших речей.
Найкраще про звичаї та традиції народного життя розповідають предмети повсякденного вжитку. Музейні експонати цієї групи дають уявлення про побут різних станів, про майнове розшарування населення краю.
Найбільш численною категорією населення Миргородщини було селянство. Крім сільськогосподарських знарядь праці та керамічних виробів у фондах музею зібрано багато інших речей, якими користувалася сільська сім’я. Особлива увага приділялась виробам з дерева. Цей матеріал був найбільш поширеним та у обробці не потребував особливих зусиль.
В першу чергу з дерева виготовляли меблі. Для селянської хати традиційними були: стіл, лави, скрині, мисник, ослони. Ці меблі були настільки функціональними та зручними, що знаходились у користуванні аж до 80-х років ХХ ст. Саме тому музеєві вдалося придбати їх для своєї колекції. Тут є декілька лав, серед яких і прості, грубо оброблені, і лави більш пізнього періоду – фарбовані, з більш якісною обробкою. Серед них є лави для сидіння, а також широка лава-лежанка. Зберігаються у музеї й дві скрині. Особливо цікава виготовлена у Миргороді темно-зелена скриня мальована рожами та окована залізом.
До цього традиційного меблевого набору у першій половині ХХ ст. додалися й інші предмети. Так у Почапцях у родини Сіренків було знайдене дерев’яне ліжко, роботи місцевих майстрів, із різьбленими бильцями фарбованими вишневою та блакитною фарбою.
Великою різноманітністю відзначаються дерев’яні вжиткові речі: ложки, ополоники, миски, ковганки, свічники та інші. Серед побутових речей розповсюдженими були праники для прання білизни, рубель і качалка для прасування випраних речей. У музейній колекції можна побачити дерев’яні ночви, жлукто (видовбана з колоди посудина, у якій золили білизну чи полотно), дитячу колиску та інше.
Самі звичайні речі, найменші дрібнички можуть багато розповісти про побут наших предків. У фондах музею зберігаються старовинні терези – безмін і кантур, шалькові терези 1902р., гасові лампи, вугільні праски, трут і кресало, які заміняли колись сірники, глиця для плетіння рибальських сіток, мідні кухлі та цілий ряд інших експонатів. Цікавою знахідкою стало гало (його ще називали кулька або банька) – застигла крапля гутного скла, яке використовувалось для натирання і надання блиску вишивці «білим по білому».
Невід’ємною частиною життя українців стала музика й пісня. У музеї зібрано ряд народних музичних інструментів. Найбільш поширеною серед них була кобза. Багато видатних українських кобзарів народилися на Миргородщині: М. Кравченко, С. Яшний, Ф. Кушнерик, І. Скляр. Тому для музею особливо цінні кобза, на якій грав М.Кравченко та бандура, зконструйована І. Скляром. Цікаві також маленька дитяча кобза, бубон та глиняний музичний інструмент окарина.
Міщанський побут представлений у музеї зразками меблів, та рядом побутових речей, знайдених у помешканнях нащадків миргородських міщан. У родини Кривобоченків було придбано горіховий буфет, роботи миргородських майстрів, різьблений рослинним орнаментом, прикрашений фігурками левів та голубів. Не менш цікава кутова шафа-стіл з різьбленими дверцятами, придбана у родини Ткаченків.
Особливістю багатьох представників міщанського стану було нестримне бажання зрівнятися з дворянством, якщо не давністю роду та привілеями, то хоча б побутом та звичками. Тому у багатьох будинках миргородських міщан було знайдено експонати, які скоріше можна віднести до предметів розкошу, аніж до звичайних побутових речей. Серед них – самовари мідний та нікельований, грамофон і патефони, настінний та настільний годинники, зразки фаянсового посуду виробництва фабрики Кузнєцова у Будах.
Представлений у музеї й дворянський побут. На жаль, з великої колекції речей, що надійшли до музею з поміщицьких маєтків під час його створення, залишилось зовсім небагато.
З Хомутецького маєтку родини Муравйових-Апостолів збереглися трюмо з чудовою різьбленою оправою, що обрамлює знамените венеціанське скло, інкрустований металом та панциром черепахи консольний столик стилю «буль» XVIII ст., бронзовий годинник з фігурою вершника на коні, а також дерев’яна дорожня валіза-конторка для письмових приладів.
Особливий інтерес викликає ще один предмет, що належав родині Муравйових-Апостолів. Це металевий перстень у вигляді двох стиснутих рук, викуваний їх кайданів декабристів у сибірському засланні. Цей перстень М.І.Муравйов-Апостол надіслав із Сибіру своїй сестрі Ганні Іванівні (в заміжжі Хрущовій), маєток якої знаходився у с. Бакумівці.
Із Савинського маєтку Фролових-Багрєєвих у музеї зберігаються різьблена роз’ємна шафа, що складається із секретера та комода. Верхня частина-секретер прикрашена різьбленими жіночими та чоловічими фігурками, ручки шухлядів комода виготовлені у вигляді людських голівок. З цього ж маєтку – бронзовий годинник з античною крилатою жіночою фігурою, яку огортає широкий пояс із зодіакальними символами, невеликий дерев’яний круглий столик з підставкою у вигляді постаті хлопчика-сатира, два портрети хлопчиків роботи невідомого художника XVIII – початку XIX ст.
Із Стефанівщини до музею надійшли портрет власника маєтку А.Стефановича, сотника Багачанської сотні Миргородського козацького полку, роботи невідомого художника XVIII ст. та копія з картини І.Шишкіна “Ялиновий ліс”, виконана художником Шамраєвим.
В роки Великої Вітчизняної війни зникла не лише велика кількість старовинних речей з маєтків миргородських поміщиків. Було втрачено й облікову документацію музею. Відновлювалась вона уже в повоєнні роки за спогадами очевидців, а часто й просто за здогадами. Тому в атрибутуванні окремих предметів зустрічаються суперечності, а деякі експонати не атрибутовані зовсім. Серед них меблевий різьблений гарнітур, що складається з двох крісел та крісла-дивану, обтягнутих сірою з візерунками тканиною, копія із скульптури Ж.-Б. Карпо «Літо», цілий ряд фаянсових та порцелянових виробів.
За останні роки до музею надійшов цілий ряд цікавих експонатів, але власники, у яких їх придбали нічого не могли розповісти про історію тієї чи іншої речі. Серед них – різьблена шафа для одягу, дорожній саквояж, обтягнутий грубою пролакованою тканиною, металеві кавники, один з яких прикрашений чудовою гравійованою трояндою, металевий кавовий сервіз із гравійованим рослинним орнаментом, окремі предмети фаянсових сервізів, набір столових приладів – ложки, виделки та чайні ложечки. Цікавою знахідкою став придбаний у мешканця Миргорода О. Липоватого металевий ріжок для знімання взуття, виготовлений у вигляді жука із загнутими у різні боки вусиками, подарований його батькові паном за хорошу роботу, на жаль, ім’я цього пана невідоме.
Велику роль у вивченні культури та традицій українського народу відіграють зразки одягу та взуття, прикраси, вишиванки.
Особливою складністю у виготовленні відзначалося пошиття верхнього одягу – чоловічих кожухів, жіночих кожушанок, свит, юпок, керсеток. Якщо більш простий одяг з полотна можна було пошити вдома, то верхній одяг із безліччю рельєфів, фалд та аплікацій потрібно було замовляти у майстра.
У Миргородському краєзнавчому музеї зберігаються зразки різних видів верхнього чоловічого та жіночого одягу, До зимового одягу можна віднести кожушанки, виготовлені з овечого хутра, криті чорним та темно-синім фабричним сукном. Комір, чохли, права пола і низ у них оздоблені хутром.
Більш витонченими зразками зимового жіночого одягу були ватяні юпки. У фондах музею їх декілька. Замість натурального хутра в них використано товстий ватяний шар, критий зверху різними видами тканин. Крій їх приталений (“під стан”) за рахунок збільшення кількості невідрізних клинів спинки, що розширювались до низу. Тим самим підкреслювались особливості стрункого жіночого стану.
Особливого розповсюдження набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Для його пошиття використовувалось домоткане сукно темно-коричневого кольору, а також фабричні тканини. У музейній колекції цей вид одягу представлений рядом зразків з різною формою крою. Чоловічий одяг відрізняється більшою простотою ніж жіночий. Серед експонатів – прямоспинний невідрізний сіряк (кобеняк), розширений до низу двома боковими клинами (“до двох вусів”). Горловина його оформлена широким коміром-відлогою, яким при необхідності покривали голову. Є й декілька чоловічих свиток та чумарок.
Жіночий осінньо-весняний одяг юпка, яких у музеї налічується близько 30, відзначається більшою різноманітністю тканин та оздоблення готових виробів. Одночасно з домотканим сукном використовувалися й фабричні тканини – ситець, сатин, рипс, тонке сукно, візерунчастий штоф тощо. Крій – приталений (“під стан”) із дещо завищеною лінією талії.
Горловина без коміра, чохли, низ та права пола прикрашені різними смугами, зубчиками, аплікаціями з плису та дрібненькими гудзиками.
Але особливим розмаїттям тканин, кольорів, оздоблення вирізняється з-поміж зразків верхнього одягу жіночий нагрудний одяг – керсетка. Поява цього виду жіночого одягу без рукавів тісно пов’язана з характером господарської діяльності та кліматичними умовами. У помірному кліматі, який переважав колись на території краю, керсетку носили протягом майже усього року. Тому й докладали всіх зусиль, щоб зробити її особливо привабливою, навіть буденні керсетки із ситцю чи сатину. Але особливо гарними були святкові керсетки з рипсу, шовку та оксамиту.
У фондах музею налічується 28 зразків жіночих керсеток, жодна з яких не повторює іншу. Серед них – прості керсетки з сірого ситцю, синього, чорного та вишневого сатину й сукна, прикрашені чорним або сірим плисом. Шовкові керсетки вражають своєю кольоровою гамою: зелена, вишнева, зеленувата з синіми іскрами, жовта з синім відливом, світло-зелена з червонуватим відливом, золотаво-зелена та інші. Усі вони оздоблені плисовими аплікаціями.
Особлива увага при цьому зверталася на оформлення правої поли вгорі та внизу. Саме тут майстер міг проявити всю свою фантазію. Поряд із простими смужками та зубчиками бачимо й складніші геометричні фігури, стилізовані рослинні візерунки: гнучкі змієподібні гілочки з листочками, зображення квітів, переважно тюльпанів.
Особливо урочисто виглядають оксамитові керсетки, оздоблені оксамитом іншого кольору. Їх у музеї декілька – чорна, обшита змієподібним колись сріблястим галуном, темно-синя з чорною аплікацією, чорна з світло-коричневим оздобленням. Цікава й плисова керсетка синього кольору з червонуватим відливом, прикрашена біля горловини прямокутною манішкою вишитою машинною гладдю квітковим орнаментом.
Якщо керсетку одягали на верхню частину стану, то нижню прикривали поясним одягом. Чоловічий поясний одяг – це старовинні шаровари, особливістю крою яких була їх ширина. Та у другій половині ХІХ ст. уже не зустрічаються шаровари, котрі по образному вислову Т.Г.Шевченка “матнею по вулиці мели”. Однак широкий покрій штанів зберігся на Миргородщині до кінця ХІХ ст., доки на зміну йому не прийшов крій міського типу. На жаль, зразків чоловічого поясного одягу збереглося дуже мало. Він був більш функціональним у користуванні, ніж жіночий і його носили до повної непридатності.
Жіночий поясний одяг можна розділити на декілька видів: незшитий, частково зшитий та зшитий. Зразком незшитого одягу у музейній колекції є запаска. Вона складається із двох прямокутних полотнищ, які одягались безпосередньо на сорочку і закріплювались на талії.
До цього ж виду одягу можна віднести й дергу, що складається з одного широкого полотнища, яке огортало стан. Виготовлені ці речі з чорного домотканого сукна. По низу вишиті кольоровими вовняними нитками.
До частково зшитого одягу можна віднести плахту, яка була елементом святкового вбрання. На неї йшло більше тканини, яка виготовлялася із сировини вищої якості і на більш складній ткацькій техніці. Малюнок плахт геометричний, переважно клітинка. Кольори, в основному, червоний і синій з елементами інших кольорів. Від переваги того чи іншого кольору залежала й назва плахти – «червонятка» або «синятка». Особливо цінувалася так звана «повна плахта», майже не пошкоджений зразок якої є і в музейній колекції.
Виготовлена вона із двох полотнищ, зшитих наполовину і потім перегнутих навпіл, так, щоб зшита частина огортала стан іззаду, а незшиті частини, «криси», вільно звисали по боках. Закріплювалася вона домотканим вовняним поясом (їх у музеї декілька різновидів), під який підтикались куточки бокових крис. Крім описаної є в музеї й плахти без зовнішніх крил, тобто ніби пів-плахти.
До плахти обов’язково одягався фартух-попередниця. У колекції музею особливо приваблюють яскраві парчові попередники, які одягалися лише на свята. Зберігаються у фондах і зразки повністю зшитого одягу – спідниці. Вони з’явилися у користуванні значно пізніше, як більш зручні й практичні. Тканина, з якої вони пошиті – фабрична: сукно, ситець, рипс, шовк. Дуже часто спідниці шили з тієї ж тканини, що й
керсетки. Особливо це стосувалось святкового одягу. У музеї зберігається декілька таких комплектів.
Та найуживанішим одягом, звичайно ж була натільна сорочка, яких у музейній збірці налічується близько 100. Шили їх із домотканого полотна вручну. Простота крою компенсувалася багатством і різноманітністю вишивки. Особливо у жіночих сорочок, в яких, на відміну від чоловічих, де вишивалася манішка та іноді чохли, вишивкою були зайняті рукави та уставки. Дівчата та молоді жінки носили сорочки вишиті хрестиком яскравими червоно-чорними нитками рослинним орнаментом: рожами, гвоздиками, виноградом, маками тощо. Літні жінки віддавали перевагу менш яскравим кольорам: глинястому, блакитному (у музейній колекції є сорочки, вишиті лише чорними нитками), а частіш за все це була вишивка білим по білому, мережка, вирізування.
Серед головних уборів у музеї переважають жіночі. В першу чергу це очіпки, які жінки одягали після одруження і не знімали їх перед чужими протягом решти життя. Цікаві й хустки – товсті вовняні, тоненькі набивні, розшиті гладдю та бісером, святкові шовкові.
Серед зразків взуття у музеї зберігаються прості плетені личаки, чоловічі та жіночі чоботи. Особливо привабливі жіночі “сап’янці” – святкові чоботи темночервоного та зеленого кольорів із наборними підборами та ледь загнутими вгору передками.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. молоді миргородчанки віддають перевагу більш зручному взуттю – ботинкам. Високі халявки на шнурках, наборні підбори, різноманітні прострочені деталі надають виробам своєрідної елегантності.
Найбільш розповсюдженими прикрасами були добре намисто з коралів та дукачі – срібні монети з припаяним вушком, які разом з намистом одягали як прикраси. У фондах музею зберігається декілька низок коралів та дукачі.
Важливою часткою українського побуту здавна були вишивані рушники. Їх у колекції Миргородського краєзнавчого музею понад 70. До рушника в українців особливе ставлення. Він, наче оберіг, супроводжує нас протягом усього життя. Тому й проросло на ньому традиційне «дерево життя», розквітли чарівні квіти, розправили крила птахи. Вишиті рушники у традиційній техніці – гладдю та хрестиком, переважно червоними та чорними нитками. У багатьох рушниках вишивка доповнюється широкими та вузенькими смугами мережки та вирізування. Є у музеї й знамениті кролевецькі рушники. Зіткані у яскравих червоно-білих кольорах, вони надавали вбранню хати особливої святковості.
Речові експонати важливі не лише для висвітлення далекого минулого. Уже й більш близькі до нас у часі події стали історією. Тому при формуванні музейної колекції увага звертається на, здавалося б, знайомі всім предмети, які через певний час стануть свідченнями епохи, що відійшла у минуле. Так у фондах музею досить велика колекція військового побуту. Громадянська та Велика Вітчизняна війни не обминули нашого краю, прокотилися не лише через миргородські землі, а й через душі та серця людей, залишивши по собі не тільки пам’ять, а й ряд матеріальних свідчень. Серед них зразки зброї, будьонівки, металеві каски, котелки, телеграфний апарат системи «Морзе», особисті речі учасників війни, осколки снарядів, військові трофеї.
Активне промислове будівництво в повоєнні роки сприяло збору матеріалів про розвиток промислових підприємств. Це дозволило детальніше висвітити їх історію. Одним з найстаріших є арматурний (колись обозобудівний) завод. У музеї збереглися фотографії цехів старого підприємства і його тодішня продукція – дерев’яні колеса до підвод. Про реорганізацію заводу, будівництво нових корпусів, кращих трудівників розповідають документи та фотографії. Гарним доповненням до них стали зразки запірної
арматури для нафто-хімічної промисловості, випуск якої освоїло підприємство.
Свою давню історію має й завод мінеральних вод, про неї теж розповідають експонати – фотографії старого підприємства, нових цехів та автоматичних ліній, готова продукція.
З початку 50-х років на Миргородщині діє нафтогазорозвідувальна експедиція (нині експедиція глибокого буріння). Про її історію теж зібрано ряд матеріалів – зразки грунтових порід, нафти та конденсатів, взятих з миргородської площі, долото бурів, що використовуються при бурінні свердловин, макети нафтових вишок, документи, фотографії та особисті речі кращих працівників експедиції: першовідкривача нафти й газу на Миргородщині, лауреата Ленінської премії Л.С. Пальця та Героя Соціалістичної Праці М.С. Коваленка.
У повоєнні роки почав свою діяльність і Миргородський грензавод. Фотографії та натурекспонати дають уявлення про процес вирощування грени, про її подальшу обробку аж до випуску кінечного продукту – натуральних шовкових тканин.
Музейні експонати розповідають і про будівництво сільського будівельного комбінату, його роботу, знайомлять з деякими видами готової продукції, такими як пінопласт.
Зібрано матеріали й про роботу інших підприємств: сироробного комбінату, промкомбінату, заводу будівельних матеріалів, комбікормового заводу, машиновипробувальної станції та інших.
Особливою яскравістю й привабливістю виділяється продукція сувенірного цеху Миргородського лісгоспзагу – дерев’яні розписні вироби: кухонні дошки, вішалки, ковганки, ложки, різноманітні посудини для сипучих харчових продуктів.
Велику групу у музеї утворюють документальні експонати та фотографії. Якщо речові експонати надають експозиції наочності та предметності, то документальні матеріали дозволяють точно і історично достовірно висвітити історію краю.
Серед рукописних документів особливо цікаві універсал Д. Апостола про призначення сотником Миргородського козацького полку М. Зарудного, жалувана грамота Петра Олексійовича та Івана Олексійовича на землеволодіння І. Фролову-Багрєєву, герб Миргорода, затверджений 1857 р. Не менш цікаві метричні книги миргородських церков, різноманітні господарські документи та переписка приватних осіб.
Події ХХ ст. на Миргородщині зафіксовані, в основному, у друкованих документах. Це постанови земства, а потім військово-революційного комітету та радянських органів управління, різноманітні заклики й відозви, документи періоду Великої Вітчизняної війни – нагородні листи, карти, схеми бойових дій, спогади ветеранів.
Весь тривалий шлях економічного розвитку краю теж знайшов своє відображення у різних постановах, програмах, договорах, планах, трудових рапортах.
Певні події взагалі можливо розкрити лише за допомогою документів чи фотографій. Це стосується, в першу чергу, колективізації та колгоспного будівництва. У фондах музею зберігаються статути сільськогосподарських артілей, державні акти на користування землею, схеми землекористування, протоколи зборів по утворенню та укрупненню колгоспів, норми хлібоздачі та інше.
Різноманітні оголошення, афіші, програми розповідають про культурний розвиток Миргородщини. Серед них і оголошення про відкриття музею, курсів мов, афіші театральних вистав, різноманітних свят, конкурсів тощо.
Не менш важливими для музею є й фотографії. Вони фіксують події, що давно минули, предмети, які давно зникли, людей, про яких залишилась лише пам’ять. Особливо цікаві фотографії, що розповідають про куточки старого Миргорода, про відомих діячів Миргородщини, про найбільш яскраві події, що розгорталися в краї у далекому й близькому минулому.
Документи й фотографії це саме ті експонати, які досить важко підробити чи сфальсифікувати. Тому зараз з їх допомогою працівники музею відтворюють маловивчені сторінки історії краю Насамперед періоди голодомору та репресій 30 – 40-х років. У фондах зберігаються фотографії, особисті документи, протоколи обшуку, свідоцтва про смерть, реабілітаційні посвідчення репресованих миргородців.
Ведеться збір документальних та фотоматеріалів про становлення та розвиток демократичних процесів на Миргородщині, про утворення нових партійних осередків та громадських організацій, про прагнення миргородців до розбудови незалежної держави.
Про історію і розвиток грошової одиниці, її періодичні зміни розповідає нумізматична колекція, що налічує близько 700 експонатів. Серед них – монети та грошові знаки XVIII – XIX ст., грошові знаки періоду Української Народної Республіки та громадянської війни, окупаційні рейхсмарки, грошові одиниці СРСР та незалежної України.
В особливу групу нумізматичної колекції можна виділити бойові нагороди миргородців учасників Великої Вітчизняної війни. Ордени Слави, Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалі за відвагу, за взяття Варшави, Берліна, Праги як пам’ятні віхи позначають важкий шлях наших земляків до Великої Перемоги.
Цікавим доповненням цієї колекції є різноманітні значки, нагрудні знаки, пам’ятні медалі.
Значну частину фондів музею складають художні колекції – близько 900 одиниць. Їх, у свою чергу, можна розділити на образотворчі та декоративно-вжиткові.
Миргородщина виплекала багато цікавих художників. Одні з них народилися на цій землі, інші знайшли тут свою другу батьківщину й віддали їй свою любов, душу і талант.
Понад 50 живописних робіт складають колекцію давнього малярства. Серед них народні картини невідомих авторів, а також роботи відомих на Миргородщині художників-самоуків Г.П. Ксьонза, О.В. Стельмаха та ін.
Певною своєрідністю відзначаються роботи художника Я.О. Усика, більшість з яких це розповідь про минуле Миргорода, його історію: «Миргород у 1828 р.», «Стара олійниця», «Земська лікарня у Миргороді», «Перше джерело миргородської мінеральної води» та інші.
У самостійне зібрання можна виділити роботи В.І. Хітька (бл. 50 одиниць). Він віддав перевагу портретному живопису, створивши серію портретів миргородців Героїв Соціалістичної Праці, а також ряд сюжетних творів на тему перебування на Миргородщині Т.Г. Шевченка.
У 70 – 90-х роках колекція живопису Миргородського краєзнавчого музею збагатилася роботами нової генерації миргородських художників: члена Спілки художників України В.М. Брикульця, художників С.К. Мисака, А.М. Кривобоченка, В.І. Гамиріна, В.І. Довгаля, Н.Г. Унтило, О.І. Черкаса, Л.І. Богомоленко. Тематика їх різноманітна: портрети видатних миргородців, улюблені куточки рідного краю, сюжетні картини з місцевої історії, декоративні композиції.
Декоративно-вжиткове мистецтво представлене у музеї різьбленими роботами Я.О. Усика та його учня й послідовника, Заслуженого майстра народної творчості України В.С. Кваші.
Увібравши знання й талант свого вчителя, В.С.Кваша пішов далі, створивши свою особливу, неповторну техніку різьблення та обробки деревини. Його роботи не просто декоративні композиції, це різьблені картини на історичні теми, на теми творів Т.Г. Шевченка та М.В. Гоголя.
Не менш своєрідні й карбовані роботи полтавського художника Є.В. Путрі, в яких теж звучать миргородські мотиви: портрети Т.Г. Шевченка, О.Г. Сластьона, Б.Д. Грекова, ілюстрація до гоголівського «Сорочинського ярмарку».
Така ж любов до рідного краю притаманна гобеленам уродженця Миргорода, Заслуженого художника України О.М. Левадного «Миргородське джерело» та «Жабокрицький майдан».
У 1998 р. музейне зібрання поповнилося колекцією писанок (понад 100 одиниць), подарованих київською художницею Л.В. Шеболковою-Моравською. Ці старовинні обереги вражають веселкою кольорів і тим глибоким, прадавнім змістом, що закладений у їх символіці.
Особливе місце серед експонатів декоративно-вжиткового мистецтва належить художнім виробам з кераміки, яких налічується у музеї понад 200 одиниць. Серед них і вжиткова кераміка масового виробництва (тарілки, кухлі тощо), і високохудожні декоративні вироби відомих і маловідомих авторів.
У музеї зберігаються художні керамічні вироби, що належали колись миргородським поміщикам. З маєтку Д. Трощинського у Кибинцях – декоративна ваза (орієнтовно XVI ст., Китай), прикрашена живописним та рельєфним орнаментом і фаянсова тарілка із зображенням Наполеона Бонапарта. З маєтку В.Капніста – дві фаянсові тарілки. Одна з них із столового сервізу, виготовленого на замовлення поета із зображенням будинка Капністів у В. Обухівці і рядками з вірша В.Капніста. З маєтку Фролових-Багрєєвих – керамічна ваза для хліба й солі роботи П. Калашника 1895 р.
Творчість майстра-гончара П. Калашника з Хомутця представлена ще чотирма виробами, які відрізняються від робіт інших гончарів високим художнім рівнем виконання та неповторною своєрідністю. Це два глечика для вина, фігурка лева та попільничка у вигляді козака, що курить люльку.
Частину колекції складають вироби фабрики Кузнєцова в Будах. Це фаянсові вироби – тарілки з рослинним орнаментом, супниця, кухоль із розписом, присвяченим 100-річчю війни 1812 р. та унікальна тарілка з портретами Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя та В. Короленка.
Є роботи інших заводів. Це кухлі з монограмами російських імператорів, декоративні майолікові вази, чайнички для заварювання чаю. Особливо цікавий серед них один, виготовлений у вигляді пташки з сірим та світло-коричневим пір’ям і вушком у вигляді стебельця трави.
В окрему групу можна виділити роботи опішнянських майстрів дорадянського та радянського періодів. Це й велике майолікове блюдо із сюжетним розписом на античну тему – маленький бог Діоніс видавлює у чашу виноградний сік. Цікаві майолікові свічники у вигляді качки, баранців, візантійських орлів. Серед виробів 50-х років – дві декоративні вази з ліпними зображеннями парубка й дівчини та дівчини з букетом квітів у руках. Велике майолікове блюдо можна віднести до своєрідної агітаційної кераміки, на ньому, в оточенні рослинного орнаменту, зображено роботу парової молотарки. Опішнянські майстри віддали данину і краєзнавчій тематиці. Серед експонатів – скульптурна композиція «На ярмарок», ваза, присвячена Д. Гурамішвілі та ваза «Літературна Полтавщина». Автор ваз – майстер Т. Демченко.
У музейному зібранні доволі цікава колекція робіт викладачів та студентів Миргородського керамічного технікуму. Серед найдавніших (за часом створення) робіт – вироби художньо-промислової школи – керамічна медаль до 100-річчя М. Гоголя, два декоративні блюда з портретами Т. Шевченка та М. Гоголя роботи П. Корицького, 1911 р., дві декоративні вази роботи В.Омельченка та П.Костюка, 1913р., досить незвичайна ваза роботи С. Костомарова у вигляді старого пенька з порожниною всередині і гнучким корінням зовні, 1917 р. та ряд інших робіт.
Революція, зміна суспільно-економічної формації знайшла своє відображення і в художній кераміці, особливо періоду 20 – 30-х років, коли з’явився так званий агітаційний фаянс та порцеляна. У колекції музею зберігаються фаянсові тарілки 20 – 30-х років із популярними тоді лозунгами «5-летку - за 4 года», «Помогай улучшению качества продукции», тарілка з пропагандою курсів по ліквідації неписьменності. Серед авторських робіт можна виділити таріль роботи викладача технікуму І. Українця «1917. Ночь» та куманець у вигляді тракторного колеса роботи А. Ходоса.
Роботи 50-х років відзначаються багатством форм, розпису та ліпнини. Серед них можна виділити порцелянову цукорницю роботи Т.Лисенко, оздоблену рослинним орнаментом кобальтом і позолотою та дрібним рельєфом; чайний сервіз роботи М.Гавриша з позолоченим рослинним орнаментом; декоративну вазу невідомого автора з крупним рельєфним зображенням білих троянд і ромашок по темно-блакитному фону.
Для робіт 60-х років притаманний пошук нових форм виробів, спрощення їх декору, стилізація і геометризація орнаменту. Саме в такому стилі виконано набір для соків роботи О. Шарка, розписаний стилізованими квітами у вигляді жовтих і блакитних плям на довгих чорних стеблах. Дві вази присвячені початку космічної доби планети – одна з портретом Ю.Гагаріна роботи І. Коростиля, друга – з космічною символікою роботи невідомого автора.
У кераміці 70 - 90-х років все більша увага звертається на тематичні роботи, у яких висвітлюються національні мотиви, традиційна гоголівська тематика, розповідається про видатних діячів літератури й мистецтва. Серед них ваза «Україна», блюда «Панас Мирний», «Д. Гурамішвілі», «М. Гоголь» викладача технікуму Л. Пестича; порцеляновий коньячний набір «Миргород» О. Сахновського та М. Бехтара; вази до 125-річчя О. Сластьона роботи Г. Скрипника та 110-річчя Лесі Українки Н. Ковтун. Цікава й керамічна гоголіана: фаянсові блюда «На ярмарок» і «Шинкарка» роботи С. Шаповал; блюда «Сорочинський ярмарок» роботи Г. Кривеги та Т. Плахтій; пластична композиція «Ніч перед Різдвом» роботи Г. Коваленко та інші роботи.
Важливу роль у створенні музейної експозиції та у вивченні окремих сторінок історії відіграють меморіальні колекції. Саме вони найкраще можуть розкрити характер тієї чи іншої людини, її звички, атмосферу, що її оточувала.
У фондах музею зібрано декілька меморіальних комплексів, що розповідають про видатних миргородців. Особливе місце серед них займають речі, пов’язані з життям та творчістю засновника музею, художника О.Г. Сластьона. Серед них фотографії, живописні роботи та ескізи. Особливо цінним надбанням музею стали експонати, передані хрещеницею художника Є.М. Соколовською з Харкова: робоче крісло О. Сластьона, його портфель, чудової роботи український килим, власноручно виготовлений керамічний глечик та інше.
Подібні ж комплекси розповідають про життя і діяльність інших миргородців діячів науки, літератури та мистецтва: засновника курорту І.А. Зубковського, історика Б.Д. Грекова, геолога Л.С. Пальця, народної поетеси Х.Д. Литвиненко, фольклориста І.І. Гурина, бандуриста і творця національних музичних інструментів І.М.Скляра, композитора і співака М.В. Микиші, художника В.І.Хітька, різьбяра В.С.Кваші.
1997 р. відбулось об’єднання краєзнавчого музею та музею Д. Гурамішвілі. Фонди Миргородського краєзнавчого музею автоматично зросли і доповнилися матеріалами про життя і творчість грузинського поета, про історію і сучасний розвиток Грузії. Художні колекції збагатилися творами грузинських та українських митців, численними сувенірами та подарунками від шанувальників творчості Д. Гурамішвілі.
Миргородський краєзнавчий музей має й велику бібліотеку – близько 6 тисяч томів. Музейний бібліотечний фонд має свої особливості. Якщо у звичайних бібліотеках перевага віддається новинкам літератури, то музей, у першу чергу, звертає увагу на старовинну літературу, вивчаючи яку можна більше дізнатися про час, коли вона була видана, про смаки та вподобання тогочасного читача. Ось і підібралася тут найрізноманітніша література, окремі екземпляри якої рідко знайдеш навіть у досвідченого букініста.
Серед них рідкісне видання Євангелія XVI ст. у металевій оправі з порцеляновими медальйонами, майже унікальне зараз видання «Кобзаря» і «Гайдамаків» Т.Г.Шевченка 1886 р., ілюстроване О.Г. Сластьоном, чудовий альбом художніх фототипій і геліогравюр «Гоголь на родине» 1902 р. Цікава й збірка стародруків. Це переважно науково-популярна та художня література XVIII ст.
Свої особливості мають і періодичні видання минулого. Звичні для нас нинішні журнали мали у XVIII – XIX ст. дещо інший вигляд. Це були видання більше схожі на звичайні книги, часто навіть у твердій обкладинці. У музеї зберігаються особливо популярні на той час літературні журнали «Сын отечества», «Вестник Европы», «Літературно-науковий вісник»; історичні «Киевская старина», «Русская старина», «Нива»; театральні «Талия», «Российский театр»; жіночий «Новейшие моды и рукоделия»; дитячі «Детский друг», «Друг юношества и всяких лет», «Детское чтение» та інші.
Зберігаються у музеї й постанови та звіти Миргородського земства, наукова, історична, краєзнавча література. Зібрані підбірки творів наших земляків-літераторів М. Гоголя, В. Наріжного, В. Капніста, Панаса Мирного, А. Дімарова, сучасних миргородських поетів А. Шевченка, Н. Харасайло, А. Сазанського, А. Орла.
Великий вибір довідкової літератури. Поряд з відомими нам енциклопедичними довідниками можна побачити й рідкісні видання – «Енциклопедичний довідник під редакцією Брокгауза і Ефрона», «Єврейську енциклопедію», репринтне видання «Тлумачного словника» О. Даля.
За останні роки вийшли ряд цікавих видань з історії України, які поповнили бібліотеку музею. Це «Історія України-Руси» М. Грушевського та М. Аркаса, «Історія України в життєписах визначніших її діячів» М. Костомарова, «Історія України» М. Крип’якевича та Н. Полонської-Василенко, «Історія запорізьких козаків» Д. Яворницького та інші.
Своєрідність бібліотеки Миргородського краєзнавчого музею ще й у тому, що поступово тут утворились ряд «бібліотек у бібліотеці». Численні шанувальники музею залишають тут найкращу пам’ять про себе – книги. На початку 80-х років до фондів музею Д. Гурамішвілі надійшла з Києва література від відомого українського поета М. Бажана. У 1984 р. дружина письменника С. Васильченка подарувала до бібліотеки ряд його творів. У 1987р. до краєзнавчого музею надійшли книги з бібліотеки уродженця Миргорода письменника Л. Пом’янського, що проживав у Москві. Зберігаються тут і книги з бібліотеки фольклориста
І. Гурина. Останній дарунок надійшов від відомого у Миргороді лікаря й краєзнавця М. Варченка, який передав до бібліотеки ряд цікавих видань. Тож творцями Миргородського краєзнавчого музею по праву можна назвати не лише музейних працівників, а й усіх миргородців не байдужих до своєї історії, звичаїв і традицій.
Незважаючи на численні негаразди, що спіткали музей протягом його існування, музейні фонди – це справжня скарбниця матеріальної культури народу, єдине місце, де можна доторкнутися до минулого, почути неквапливу ходу історії й самому стати її частиною.
Created on Mar 18, 2014
- Л. Розсоха. «Шабля родини Апостолів» (Pages)
-
Гетманская усыпальница // Киевская старина .- 1887.-Т.XVII,февраль.- С.353-359.
6. Андієць В.,Журавель Г. Цікавий документ з історії Миргородського музею // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею .- Тека “Історія музею”. – Машинопис .- 1995.-С.4.
Created on Mar 06, 2014
- Історія Миргороду в XVIII – на початку XX ст. (Pages)
-
Миргороді жив і працював український історик, етнограф та агроном В. Я. Ломиковський (1778-1845). Він збирав документальні матеріали з історії України, видав у 1803 і 1805 рр. свої записи народних дум, переклав з французької мови «історію малоросійських і запорізьких козаків»
Created on Feb 26, 2014
- Німецький окупаційний режим на Миргородщині в 1941-43 рр. (Pages)
-
НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА МИРГОРОДЩИНІ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941 – 1943 рр.)
Однією з важливих сторінок в історії Миргородщини є війна 1941-1945 рр. Мабуть, не знайдеться жодної події в житті краю, про яку б писали більше і частіше. Особливо багато матеріалів по даній темі опублікували краєзнавці О.Я. Герасименко, М.А.Брага, В.П. Клименко.
Проте і нині, через 55 років після закінчення війни, ця тема залишається малодослідженою. Існуюча література – і наукова, і публіцистична, не говорячи вже про художню, висвітлювала, як правило, лише героїзм радянських воїнів та партизанів, звірства фашистів на окупованій території. Але і тут є багато білих плям та неточностей. Ще й сьогодні миргородці називають довільно число Героїв Радянського Союзу, що народились в нашому краї – 18, 16, 13, 12, вживають різні дані про кількість партизанів та наслідки їхньої боротьби. І таких недоречностей дуже багато.
В цьому повідомленні увага зосереджується лише на окупаційному режимі, який існував на Миргородщині в період 1941-1943 рр. Матеріали про цей відрізок часу хоч і висвітлювались краєзнавцями, але лише в зв’язку з партизанською боротьбою та визволенням краю від фашистів.
Отож, обсяг матеріалу даного повідомлення охоплює час з 14 вересня 1941 р. по 18 вересня 1943 р.
Війна, яка почалася 22 червня 1941 р., вже у вересні підійшла до кордонів Миргородщини. 14 вересня (в неділю) 1941 р., тобто через 84 доби після початку агресії, у другій половині дня німці захопили місто. Хроніка тих днів повідомляла, що в ході запеклих боїв радянські війська залишили районний центр Миргород.[1]
Підбитий радянський танк Т-34 в м. Полтаві, 1941 р.
Фото з сайту waralbum.ru
Радянські мирні жителі (можливо, біженці).
Фото з сайту waralbum.ru
З цього часу на Миргородщині встановлюється окупаційний режим, або «новий порядок» як його називали самі німці. Продовжувався він 734 дні.
Окупація, або «новий порядок», включала в себе декілька складових: встановлення нового адміністративного поділу, запровадження нових органів управління, проведення дискримінаційної національної політики. В цілому провідники третього рейху ставили за мету перетворити захоплені території України на колонію (з нещадною експлуатацією природних багатств), а населення – на покірну дешеву робочу силу.
Вже 17 липня 1941р. Гітлер підписав наказ про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях. Рейхсміністром цих територій було призначено А. Розенберга. [2]
Окуповані землі України фашистська адміністрація розділила між кількома державами, які допомагали їй у війні. 20 серпня 1941 р. фюрер затвердив декрет, згідно якого з територій окупованої центральної України утворювався рейхскомісаріат «Україна».[3]
Німецький генерал-майор з українськими дівчатами в національних костюмах
Фото з сайту waralbum.ru
Рейхсміністром цих земель було призначено фанатичного нациста та прихильника расистської теорії,
гауляйтера Східної Прусії Еріха Коха (прізвисько в народі – «коричневий цар України»), який славився своїми звірствами та людиноненависництвом. Саме йому належали слова: «Два центнери української пшениці коштують для мене набагато більше, ніж усі національно-державні проблеми України разом узяті».[4]
Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер (крайній зліва) із селянами одного із сіл України. 1941-1942 рр.
Фото з сайту waralbum.ru
Рейхскомісаріат «Україна» було розділено на 6 генеральних округів - генералбецирків (Generalbezirk, нім.). Миргородщина ввійшла до 3-го генерального округу, який об’єднав території Київської та Полтавської областей загальною площею 71 790 кв. км. і населенням 4 456 тис. чол. [5]
Очолював округ генерал-комісар. В свою чергу генеральні округи, яких було утворено 114, поділялись на округи – крайзгебіти (Kreisgebiet, нім.) [6]
Центром такого округу став і Миргород. Наостанок кожен крайзгебіт поділявся на райони (всього в рейхскомісаріаті 434 райони), які, в основному, збігалися з межами довоєнних районів.
Для підтримки «нового порядку» фашисти встановили, крім військової, цивільну та місцеву адміністрації. [7]
Організація органів так званого «місцевого самоврядування» спиралась, передусім, на колишню адміністративну структуру, обмежуючись селом, громадою (сільською і міською) та районом. Кордони довоєнних районів та громад (тобто території колишніх сільських, селищних, міських рад), були, в основному, збережені, оскільки це влаштовувало окупантів з адміністративної та господарської точок зору, а також тому, що населення звикло до них.
Мешканці села пригощають солдата Вермахту
Фото з сайту www.nevsepic.com.ua
В центрах гебіту діяли міські управи, очолювані бургомістром. У районах, що не були центром округу, функції цивільної влади здійснювали районні шефи та районні голови з відповідними штатами. [8]
Сільські, громадські і районні управи існували по всій території рейхскомісаріату. На чолі районів стояли начальники районних управ, а на чолі сільських громад – бургомістри. [9]
В 1943 р. начальником повітової управи на Миргородщині був Гоффман, районної управи – Гінце, головою міста (бургомістром) – Харченко. Посаду гебіткомісара (начальника крайзгебіту) обіймав Рюберг, його заступником був Льовіх. [10]
В селах цивільним органам допомагали сільські старости. Начальниками управ та бургомістрами призначались «політично надійні» та «активні» прибічники окупантів. Основне завдання, яке покладалось на них – забезпечення спокою і безпеки на території своєї громади, організація поставки продуктів до рейху. Районні та міські управи налічували близько 10-ти відділів, головні з яких: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, фінансовий, пропаганди та ін.
Начальники райуправ та бургомістри призначались за згодою генерал- та гебіткомісарів.
Сільські старости призначались бургомістрами. [11]
На допомогу так званим цивільним органам влади вводився потужний поліцейський апарат та
різноманітні служби. На території округу діяли (таємно чи відкрито) оперативні команди СС,
СД (виконували завдання Головного управління імперської безпеки (РСХА)), підрозділи
таємної польової поліції (ГПФ), німецької охоронної поліції (шупо), загони польової жандармерії, поліції порядку. Крім того, існувала місцева поліція, українська допоміжна поліція, яка за словами самих фашистів, була «повноправним поліцейським відділом німецької поліції». [12]
У Миргороді базувалось управління таємної поліції 275-ї групи з польовою комендатурою У-239. Їй підлягали гарнізонні комендатури У-258 (Гадяч), У-333 (Лубни), У-337 (Глобино). [13]
За своєю чисельністю та розгалудженістю поліцейська німецька машина перевершила навіть радянські сумнозвісні «органи», і не тільки в місті, а й в сільській місцевості. Наприклад, на Полтавщині на один район припадало в середньому 500 поліцаїв української допоміжної поліції. [14]
Таким чином, для зовнішнього спостерігача, система організації німецьких органів влади виглядала потужною машиною, яка, за словами німців, врешті-решт повинна була навести порядок. Однак, як би привабливо не виглядав «новий порядок», все служило одній меті – моральному і матеріальному пригнобленню населення. Не даремно в директивах вермахту говорилось: «Ви йдете на Схід як володарі... Ви – королі, у вашому розпорядженні все!». Стосовно управління, накази фюрера наголошували: «Оскільки українець нездатний сам управляти, ми мусимо цю функцію взяти на себе». [15]
І взяли досить «успішно». Всі багатства України, отже, і нашого краю, німці оголосили своєю власністю. Згідно з законом, виданим в лютому 1942 р., про «новий аграрний лад», вся земля і все колгоспне майно оголошувались власністю Німеччини. Радгоспи та МТС перетворили на «державні маєтки» [16], замість колгоспів створювали «общинні двори» на чолі з німецькими шефами.
Так, у Шахворостівці на базі колишнього колгоспу «Червоний партизан» був створений «громадський двір» №239. В інших господарствах (колгоспи ім. Тельмана, «17-річчя Жовтня», ім. Полякова, ім. Фрунзе, «Пролетар», «Кім» та інших) земля, худоба і сільськогосподарський інвентар розподілялися по десятихатках. Багато людей зовсім не отримали землі. Десятихатки називалися «хліборобськими спілками». [17]
Інші назви – «громадський двір», «громадська спілка», хоча принципової різниці між ними не було.
Громадські двори діяли в Дібрівці, Хомутці, Савинцях, Шахворостівці, Деркачах та інших селах. Існував держмаєток «Декабристи». [18]
По-суті, з організацією господарського життя на селі німецька влада вчинила так само, як і з органами адміністрації, тобто залишила без принципових змін. Змінена була лише форма, але за своєю суттю громадські двори чи держмаєтки являли собою ті ж колгоспи чи радгоспи. Промовистим є факт, що навіть кордони землекористування, організація праці та її оплата, норми виробітку, сівозміни залишились від колгоспів. [19]
При посиленому адміністративному та поліцейському контролі це була практично «ідеальна» форма
експлуатації селян. Більше того – самі селяни звикли до такої організації праці, і це також врахували нацисти. Зібраний в господарствах урожай звозили на загальний тік і зразу ж після обмолоту 75% зерна забирали німці, потім засипали зерновий фонд, а що лишалося – люди ділили між собою. [20]
Про об’єми поставок провіанту до «великого фатерланду» дає уявлення телеграма німецького командування від 22 червня 1942 р.: «7-й этап отправки эшелонов с 19.06 по 23.06.42 г. 3 эшелона с мукой из Миргорода… 8 этап. 2 эшелона с мукой из Миргорода… В июле предположительно будут отправлены: 10 эшелонов с мукой из Миргорода…». [21]
Солдати Вермахту завантажують мішки до вагонів для відправки в Німеччину
Фото з сайту waralbum.ru
Вводилась примусова трудова повинність для всього населення гебіту аж до підлітків 14 років. [22]
Хто не виходив на роботу, того чекала кара: «Кожна відмова від праці буде покарана різками, а при повторних випадках – арештом або розстрілом». [23]
20 травня 1943 р. гебіткомісар Миргородського округу видав наказ: «Всі чоловіки та жінки віком від 14 до 65 років, які не працюють в тиждень щонайменше 54 години, мають негайно, без особливого
виклику, зголоситись в управі праці. Невиконання цього наказу буде покарано (позбавлення
хлібних карток, табір примусового перевиховання і т.д.). Гебіткомісар». [24 ]
Мешканці села на роботі в полі під час окупації
Фото з сайту www.nevsepic.com.ua
Важким тягарем на плечі населення лягли податки. В Миргородській окрузі (гебіті) були встановлені норми і розміри натурального податку: молока понад 700 літрів з кожної корови, яєць 180 штук з кожного двору, наряд на м’ясо був загальний на село. [25]
Отож, різати телят і свиней не дозволялося, бо все забиралось на податок. Тому, наражаючи себе на
смертельну небезпеку, різали свиней таємно, в погребах, надягаючи тварині на голову мішок з вугіллям чи попелом. Крім того, був ще й грошовий податок з усього господарства, включаючи і собак, велосипеди тощо.
Офіцер Вермахту присутній при зважуванні теляти
Фото з сайту www.nevsepic.com.ua
Цікавий в цьому аспекті документ від 2 серпня 1943 р. – Наказ гебіткомісара м. Миргорода про здачу 720 літрів молока з кожної корови. В пункті першому записано:
«Корови, від яких не буде здано в 1943 р. щонайменше 720 літрів молока, в 1944 р. належать
до м’ясопоставки. Від старост сільуправ, голів громадських господарств та шефів поліції
чекаю я на поставку в розмірі 800 літрів. Гебіткомісар м. Миргорода». [26]
До того ж, фашисти ретельно контролювали якість продукції: «Наказ ч.22 по Миргородській районовій земуправі від 25 травня 1943 р. Перевіркою ряду сільуправ встановлено, що ... окремі власники корів навмисне фальсифікують молоко, яке здають на пастпункти шляхом знімання вершків перед здачею та доливання водою... Власників корів, що здають молоко низької жирності,
попереджую, що на випадок повторення цього їхні корови... направляти на м’ясоздачу або
передати їх сумлінним господарям...». [27]
Порушники норм здачі натурподатків могли бути суворо покарані: їх чекав штраф, відправка до табору на примусове «перевиховання» а то і розстріл. Влада постійно нагадувала: «Якщо громадяни не будуть виконувать встановлених норм молокоздачі та поставки яєць, від них будуть відібрані корова і кури. В разі повторення нездачі молока та яєць ці громадяни будуть покарані розстрілом». [28]
Для успішного збору податків створювались дільничні комендатури. В Миргородському районі таких комендатур було шість: у Великих Сорочинцях, Савинцях, Хомутці, Петрівцях, Ромодані і Миргороді. Комендатури очолювали німецькі коменданти, в їхньому ж віданні знаходилась поліція. [29]
Не менш трагічними в історії німецького окупаційного режиму на Миргородщині є сторінки, що розповідають про остарбайтерів (в перекладі з німецької – східний робітник). Вже 5 серпня 1941 р. рейхсміністр окупованих областей А.Розенберг видав наказ про запровадження обов’язкової трудової повинності для місцевого населення окупованих територій. [30]
Німецькі агітаційні плакати
Реалізація цього наказу мала два шляхи: запровадження примусової праці на місцях та вивезення місцевого населення на примусову працю до Німеччини. Спочатку німці вирішили діяти дипломатично. З’явились листівки, плакати, в яких всіляко заохочувався виїзд до Німеччини. Новий режим щедро рекламував легку роботу, гарні умови проживання, добру платню. Та дуже швидко українці розібралися що до чого, хоча були й такі, що піддались на німецькі хитрощі. Як відомо, в остарбайтери набирали осіб віком від 15 до 60 років, хоча, безумовно, перевага віддавалась молоді. [31]
Історія зберегла для нас документ такого змісту:
«На основі третього розпорядження про виконання постанови рейхскомісара звільнених східних областей про введення трудової повинності в захоплених східних областях від 16.02.1942 р., наказую:
1. Місцеве населення, як чоловіки, так і жінки народження 1922, 1923, 1924, 1925 рр.
призиваються до трудової повинності.
2. Термін трудової повинності – 2 роки.
3. Місце роботи трудозобов’язаних визначає генеральний уповноважений з вербування робочої сили та рейхскомісар України.
4. Ті, хто не виконає даного розпорядження, будуть покарані каторжною в’язницею чи
арештом.
Генеральний комісар. 27.04.1943 р.». [32]
Зустрівши спротив населення щодо вивезення на примусові роботи, німці впровадили справді драконівські закони для залучення «робочої сили». Поширеної практики набули облави, де людей, в прямому розумінні, виловлювали, вкидали до вагонів й відправляли до «великого рейху». Добре запам’ятався миргородцям «головний» вербувальник рейху фашист Граф. Він приходив на вербувальні пункти і за підготовленими там списками виловлював «живу робочу силу». Його прозвали людоловом. [33]
Часто молодь тікала з дороги, ховалася вдома чи у родичів, та їх знаходили і знову відправляли. Розповідає жителька селища Декабристів Демченко Анастасія Василівна. До них ввечері прийшла дівчина з Малого Байраку (пам’ятає лише ім’я – Галя) і попросила, щоб її заховали, бо до Німеччини відправляють. Жила вона тиждень у нашій сім’ї, та одного разу прибіг молодший брат і сказав, що староста відправить до Німеччини матір, якщо Галя не повернеться, мовляв, план треба виконувати. І дівчина поїхала до Німеччини. [34]
Багато молоді від каторги врятували миргородські лікарі. Так, Юрій Федорович Каган (згадує дочка Олена Юріївна Гришко), що був членом комісії, яка перевіряла стан здоров’я тих, хто мусив їхати до Німеччини, часто допомагав юнакам і дівчатам імітувати різні хвороби – коросту, екзему, захворювання легенів тощо. І вони залишалися дома. [35]
По прибутті на місце люди піддавались кількамісячному карантину в спецтаборах, і вже потім їх розподіляли (продавали) по підприємствах чи до бауерів. Чоловік-робітник коштував як легке пальто, жінка – як туфлі на дерев’яній підошві. [36]
Особливо потерпали ті, хто потрапляв на підприємства. Важка, по 12-15 годин на добу, праця, ночівля у вогких бараках, часто на цементовій підлозі, нікчемне харчування – такі були реалії життя остарбайтера. Смертність серед цієї категорії «східних робітників» була нечуваною.
Більше поталанило тим, хто працював у бауера. В більшості випадків тут все залежало від особистих стосунків між німцем і робітником. Історія зберегла чимало прикладів людського ставлення бауерів до українців та щирого співчуття до їх трагічної долі. Ще один принциповий момент, що стосується остарбайтерів.
Як відомо, Сталін відмовився підписувати міжнародну конвенцію про забезпечення прав військовополонених, посилаючись на те, що радянська людина не може опинитись в полоні, а раз опинився – зрадник. Таке відношення влади до громадян своєї країни, що потрапили в полон (в більшості випадків – мимоволі), не в останню чергу спричинило вкрай нелюдське ставлення фашистів до радянських полонених бійців. Відповідно, так само німці відносились і до робітників із Сходу. Діяв принцип: якщо СРСР не турбується про забезпечення ваших прав, то ми – тим більше.
Після розгрому Німеччини на її території було створено сотні так званих фільтраційних таборів, де колишні остарбайтери проходили «державну перевірку». Перевірку цю проводили органи військової контррозвідки («смерш»). Лише в розташуванні 1, 2, 3, 4 Українських та 1, 2 Білоруських фронтів було створено 100 таких таборів. Певна частина колишніх «східних робітників» прямо з них відправлялась до таборів ГУЛАГівських. Та й самі ці табори (тобто, фільтраційні) мало чим відрізнялись від т.з. німецьких карантинних таборів для остарбайтерів. Тим, хто проходив перевірку, категорично заборонялось навіть згадувати про це публічно, про що давалась відповідна підписка. [37]
Як згадує колишня жителька с. Ярмаків Галина Сергіївна Кравченко (прізвище дівоче), особісти декілька днів допитували її у фільтраційному таборі: може ти добровільно поїхала до Німеччини, чи не співпрацювала з німцями і т.ін.? [38]
Така політика держави на десятки років вперед визначила нездорове відношення суспільства до тих, хто побував на примусових роботах у Німеччині. Зрозуміло, ставлення до цих людей як у чомусь винних, було цілком незаслуженим і ще більше принижувало їх людську гідність, тим паче, після недавно пережитих страхіть. При визначенні кількості людей, які були вивезені з Миргородщини на примусові роботи до Німеччини, ми оперували, як правило, цифрою 4 507 чол. [39]
Хоча матеріали Держархіву Полтавської області зберігають і такі дані: по Миргородському району (разом з Миргородом) – 3 719 чол., по Комишнянському району – 2 619, разом – 6 338 чол. [40]
Масова насильницька депортація населення, що мала форму і методи рабського поневолення, поряд з іншими, є одним із найтяжчих злочинів фашистів у 2-й світовій та Великій Вітчизняній війнах. На Нюрнберзькому процесі міжнародний трибунал визнав ці злодіяння нацистів злочинами проти людства та військовими злочинами, які не мають термінів давності.
Оцінюючи загалом господарську діяльність «нових господарів», слід зазначити, що за два роки німці вивезли з району 57 562 центнери різних сільськогосподарських продуктів, 6 552 голови великої рогатої худоби, 6 110 голів коней, близько 10 тисяч свиней, 56 488 штук різної птиці і таке інше. [41]
Фашисти повністю розграбували племінні господарства радгоспу ім. Декабристів та Дібрівського кінного заводу. Коні орловської та російської рисистих порід, яких не змогли евакуювати, були вивезені окупантами до Німеччини. Серед них кобили Гільда, Баядерка, Гаківниця, Румба, Капітанша, жеребець Емігрант, що становили красу і гордість довоєнного заводу. [42]
Цінність незаперечна. Баядерка за три передвоєнні роки на призах виступала 28 разів, з них 20 разів була першою. Не гірші результати і в Капітанші. Вона поставила 29 рекордів на дистанції від 1600 до 6400 метрів як на льоду зимою, так і на літній доріжці.
В історії вітчизняного рисистого конярства ще не було такої визначної щодо швидкості та витривалості кобили. Чимало рекордів Капітанші і нині залишились за нею. [43]
Економічні штаби «Ост» Герінга та зондерштаби Розенберга грабували не тільки природні багатства України, а й її історико-культурні цінності. [44]
Фашисти знищили багато експонатів в музеях району та книг в бібліотеках. [45]
Загалом політику німців в духовній сфері можна охарактеризувати як культурний геноцид проти українського народу. Ще одна ознака «нового порядку» – масове знищення місцевого населення.
Окупаційний режим на Миргородщині почався з того, що в перший день німці в Миргороді
розстріляли 12 чоловік. Такі ж акти відбулись і в Ромодані, і в Комишні та інших населених пунктах. [46]
А далі обчислення пішло на сотні. 28 жовтня 1941 р. біля протитанкового рову, що на повороті шляху до Малих Сорочинець, німці розстріляли близько 200 громадян єврейської національності. Майже все єврейське населення міста загинуло, серед них сім’ї Волкових, Бріксманів, Прусів, Худомлінських і багато інших, сьогодні безіменних. [47]
Недарма в рапорті командуючого піхотними військами Г.Геба говорилось: «В Миргороде было расстреляно все еврейское население в составе 168 чел. за связь с партизанами». [48]
Того ж дня, тобто 28 жовтня, разом з євреями були розстріляні військовополонені, яких приєднали до колони на базарній площі та біля керамтехнікуму. [49]
За даними М. Лебедя (з 1941 р. – керівник ОУН(б)), в кінці жовтня 1941 р. в Миргороді був арештований німецькою жандармерією та розстріляний крайовий провідник ОУН(б) Микола Лемик. [50]
В грудні 1941 р. ще 20 чоловік мирних жителів було розстріляно і зарито в тому ж таки протитанковому рову. [51]
В кінці цього ж місяця ще 30 чоловік партизанів та жителів міста розстріляно на подвір’ї колишньої школи №4 (біля комбінату хлібопродуктів №1) [52], розстрілювали і на подвір’ї в’язниці. 23 березня 1942 р. знову розстріл на подвір’ї школи №4. [53]
Жертвами «нового порядку» стали Лучко С.І. (колишній голова Бакумівської сільської ради), П.Я. Коваленко (голова колгоспу «Країна Рад»),вчитель А.М.Пелюхівський, лікар Злобінська, і список можна продовжити, адже лише в місті було розстріляно 515 чоловік [54], а всього за вживаними раніше даними – 1177 чоловік, закатованих фашистами. [55]
Матеріали Полтавського Держархіву говорять, що: в Миргородському районі (разом з Миргородом)
було розстріляно 6 000 мешканців, в Комишнянському – 192. [56]
Німці спалили два села – Велику Обухівку і Сакалівку. Місцеве населення боролося проти «нового порядку», тому фашисти постійно проводили каральні експедиції. Протягом 9-12 листопада 1941 р. карателі спалили два села – Баранівку та Велику Обухівку, населення останнього розстріляли. [57]
Жінка у розпачі дивлячись на спалену німцями хату
Фото з сайту waralbum.ru
Про це свідчить документ від 28 листопада 1941р. «Повідомлення командира дивізії німецьких
окупаційних військ про розстріл населення та спалення сіл Баранівка і Велика Обухівка за допомогу партизанам». Ось його зміст: «Селяни України! Останніми днями німецьке військо знищило багато банд, учасники яких розстріляні, а керівники повішені. Виявилось, що банди одержують допомогу з боку населення. Внаслідок цього з 10 по 14 листопада 1941 р. з нашої сторони вжиті такі заходи:
1. Село Баранівку спалено;
2. Село (Велику) Обухівку спалено, а населення розстріляно;
3. Чисельні посередники розстріляні в різних селах...». [58]
2 грудня фашисти спалили Сакалівку, 80 хат згоріло, 65 чоловік розстріляно. [59]
Загалом німці знищили 45 мешканців Комишні, 11 – Черевок, 315 – Великої Обухівки, 14 – Олефирівки, 2 – Солонців. [60]
Однак і такі «заходи» не допомагали – населення продовжувало чинити опір окупантам. Характерний для «нового порядку» документ з’явився в цей час – «Оголошення ортскомендатури і гебіткомісара м.Миргорода про взяття 300 заложників для гарантії безпеки німецьких військових частин». В ньому говориться: «300 осіб чоловіків, з Миргородської області зібрані, гарантують своїм життям за безпечність військових частин, збереження загального порядку... Взяті 300 заложників будуть мінятися з часу до часу. Штандартскомендатура. Гебіткомісар». [61]
Неоціненну допомогу у справі врятування населення від окупантів зробили миргородські лікарі. У вересні-жовтні 1941 р. в Миргородській лікарні знаходилися близько 500 поранених радянських воїнів, яких не змогли своєчасно евакуювати. Серед них було багато осіб командного складу. Щоб врятувати їм життя, лікарі запросили перукаря Назарчука (німці всіх військових з довгим волоссям вважали політпрацівниками), який за кілька годин поголив всіх, хто потребував цього. [62]
Коли німці прийшли до лікарні, то всі були без чубів. Ходячих і сидячих хворих вони відправили в табори для військовополонених, євреїв розстріляли тут же.
Працівники лікарні рятували людей, як могли. Багатьом видали фіктивні довідки про їхню національність та стан здоров’я, іншим дістали перепустки на виїзд, частину влаштували на роботу в лікарні, декого відправили в будинок інвалідів. [63]
Такою є загальна характеристика режиму, який був встановлений фашистами на Миргородщині і який протримався два роки. Наближалося визволення. Це сталося, як свідчить хроніка тих днів, 18 вересня 1943 р. В цей день (субота) радянські війська звільнили районні центри Лубни, Миргород, Оржицю... [64]
Закінчилася одна із найтрагічніших сторінок в історії нашого краю. Закінчилася перемогою.
Безумовно, залишаються відкритими ще багато питань щодо періоду окупації. Деякі з них носять суперечливий, часто політичний характер. Складною є і проблема з висвітленням колабораціоністських тенденцій під час окупації. Однак, думається, з часом суспільство знайде конценсус з тих чи інших питань. А наше завдання – об’єктивно, без прикрас, перебільшення та фальші дослідити той чи інший період в історії нашого краю. Тим більше – такий складний, як період німецько-фашистської окупації.
1. Українська РСР в роки Великої Вітчизняної
Created on Feb 26, 2014
Page 1 / 2 (1 - 10 of 13 Total)
